Роман Москаль - Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію

Деколи палички для книжок родовитих та заможних власників виготовляли з інших матеріалів – скла, слонової кістки, панцира черепахи, сандалового дерева і навіть золота та яшми.

З огляду на те, що правий край звитка залишався після його згортання назовні, з часом він міг порватися, тому на нього наклеювали спеціальний матеріал, який називали бяо – найчастіше це був папір або шовк. До правої частини звитка також кріпили кольорову тасьму.

Довжина звитка зазвичай залежала від обсягу записаного на ньому тексту – найдовші звитки мали завдовжки кілька чжанів [2] Чжан – 3,2 м; чі – 32 см. , однак були і короткі – всього 3–5 чі . Ширина паперової стрічки становила один чі .

Така форма побутування книжок мала і певні незручності: щоб віднайти потрібне місце в середині чи наприкінці тексту, доводилось розгортати половину чи й увесь звиток.

Вважають, що тоді одному розділові книжки на бамбукових планках чи одному шовковому звитку відповідав один паперовий звиток.

Паперовий аркуш розлініювали, а по краях залишали поля. Коли починали писати книжку, то два перші стовпчики залишали пустими – так, як це робили тоді, коли книжки писали на бамбукових планках. У цих стовпчиках записували назву всієї книжки, потім назву розділу чи глави (підзаголовок), номер звитка, після чого пропускали місце для кількох ієрогліфів та знову писали назву всієї книжки.

Після того, як дописували увесь розділ, залишали пустим один стовпчик і знову писали назву написаного розділу та номер звитка. Пустий стовпчик призначався для запису дати переписування та імені писаря, однак часто ці стовпчики залишалися незаповненими.

Зазвичай у одному стовпчику рукописної книжки-звитка поміщалося 17 ієрогліфів, хоч деколи їх було 20 і навіть 24.

Зазвичай одна книжка складалася з кількох звитків. Тож, аби уникнути плутанини, звитки однієї книжки обгортали спеціальною «обкладинкою», що виготовлялася з шовку або тканини, а інколи – із тонких бамбукових планок, перев’язаних шовком. «Обкладинки» мали шнурівки для зав’язування, які не покривали кінців звитків. У одній «обкладинці» зазвичай зберігали 5–10 звитків, що становили одну книжку. Для дуже великих книжок доводилося використовувати кілька таких «обкладинок».

Звитки зберігали на спеціальних полицях. Через те, що кінці звитків залишалися відкритими (їх не покривала «обкладинка»), було відносно легко знайти потрібний. Також для зручності пошуку до кожного звитка кріпили спеціальну табличку, на якій записували назву книжки, номер звитка та інші відомості.

Книжки на папері у формі звитків були поширені в Китаї аж до X ст., а буддійські канонічні книжки зберігали таку форму й пізніше.

У епоху «Шести династій», якщо в книжці вміщували ще й коментарі, то основний текст писали червоною тушшю, а коментарі – чорною. Або основний текст писали великими ієрогліфами в один стовпчик, а коментар – дрібнішими ієрогліфами двома стовпчиками. Однак найчастіше коментарі писали одним стовпчиком під основним текстом, а два види тексту розділяли маленькою крапкою.

З огляду на те, що на той час книжки розмножувалися лише через переписування, людський чинник призводив до накопичення в текстах різного роду помилок: під час переписування ієрогліфів, переплутування частин тексту, внесення коментарів у основний текст тощо.

Такого роду помилки пізніше вимагали спеціальних текстологічних зусиль для відновлення початкової редакції текстів.

Тут доречно також згадати про туш. У той період вона була двох кольорів (чорна та червона) і використовувалась як у живописі, так і під час написання книжок. Саме чорною тушшю переписували рукописи, а червоною – робили розмітку тексту.

Китайську туш виготовляли у вигляді сухих пресованих паличок чи брусків. Основним її компонентом були сажа та клей. Сажу отримували від спалювання тунгової, кунжутної і сурепної олій, а клей готували з оленячої та коров’ячої шкіри. Щоб клей не псувався та мав блиск, до нього додавали курячий білок, муксус та сік різноманітних рослин.

Добре перемішаною масою заповнювали відповідну форму (що деколи виготовлялася вельми вишукано) і в такий спосіб отримували «кускову» туш.

Щоб приготувати туш для письма, її розтирали у спеціальній тушениці ( янь ), попередньо наливши воду, оцет чи інший розчинник у заглиблення. Ці заглиблення поетично називали «озерце туші» ( мо чі ). На деяких тушеницях було два заглиблення – одне для чорної туші, друге – для червоної.