Роман Москаль - Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію

Туш пізніше використовували і під час друкування книжок, а також у живописі та під час фарбування будинків і палаців. Своєю чергою жінки, до прикладу, фарбували тушшю брови.

Тушениці, які з’явилися в Китаї понад 6000 років тому, виготовляли зазвичай із каменю, рідше – з твердих порід дерева чи слонової кістки. Їх робили досить масивними, щоб вони були стійкими.

З VI ст. у історичних джерелах фіксуються перші достовірні повідомлення про приватні книгозбірні. Зокрема, згадується приватна книгозбірня самітника Жуань Сяо-Сюя (479–536), який був великим знавцем історичних трактатів.

Однак з впевненістю можна сказати, що збирання приватних бібліотек було досить поширеною пристрастю серед освіченої частини китайської еліти значно раніше, зважаючи на ставлення китайців до книжки як до цінності величезного значення.

Впродовж історичної епохи Північних та Південних династій (IV–VI стст.) канонознавство дуже занепало, бо більшість коментаторських традицій загинули, а неперервні учительські лінії передачі перервалися.

Найбільше постраждала «школа текстів нового письма» – збереглася лише школа Хе коментаря «Ґун’яна» на «Чунь цю» . З традиції «школи текстів старого письма» залишились: школа Мао коментаря до «Ши цзіну» ; школа Чжен коментаря до «Сань лі» (трьох канонів ритуалів – «Лі цзи», «Чжоу лі» та «І лі» ); школа Пу коментаря «Цзо» на «Чунь цю» .

Саме ці п’ять коментаторських шкіл (одна «текстів нового письма» та чотири – «текстів старого письма») сформували «істинну передачу [вчення]» після об’єднання Китаю династіями Суй і Тан.

Крім того, на кінець цієї історичної епохи в канонознавстві між собою конкурували дві школи – «північна школа» ( бей сюе ) та «південна школа» ( нань сюе ), які спиралися на коментарі до канонів видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200).

Різниця між ними полягала в тому, що «північна школа» загалом вирізнялася консерватизмом та довірою до тлумачень канонознавців I–III стст., тим часом як «південна школа» авторитетними вважала праці Кун Аньго, а також Ван Бі (223–249) та Ду Юя (222–285), конфуціанські та даоські перекази, містико-мантичну традицію, зазнала впливу буддійських ідей та тлумачила зміст канонів ширше.

Після чотирьох століть роздробленості об’єднати Китай вдалося під владою династії Суй (581–618), що стало початком цілком нової історичної епохи, зокрема і в галузі канонознавства.

Незважаючи на те, що період правління цієї династії був досить коротким, однак саме в цей час започатковано великі інфраструктурні проєкти (хоч далеко не всі з них мали раціональне підґрунтя, як, наприклад, грандіозне будівництво Міста великого процвітання, Да сінчен ), а також важливі реформи, що стали основою розквіту китайської державності та культури за наступної династії Тан (618–907).

Перші роки свого правління суйський імператор Ян Цзянь (на троні 581–604), який відзначався величезною працьовитістю, присвятив наведенню порядку у країні: впорядкував адміністративно-територіальний устрій, ввів нове законодавство, перевів військо на професійну основу, сформував славнозвісну систему державних іспитів для поповнення чиновницького апарату ( ке цзюй ), стабілізував економічну ситуацію тощо.

Водночас, незважаючи на певне економічне піднесення, принципом внутрішньої політики залишалися заходи з посилення державного контролю над господарською сферою та населенням.

Другий імператор, Ян Гуан (569–618, на троні 604–617), прагнув продовжити починання батька.

Так, він відновив значну частину Великої китайської стіни, а також побудував Великий канал (його будівництво розпочато в 605 р., а завершено – в 611 р.), що сполучив Північ та Південь країни: на Півночі канал був доведений до сучасного Пекіна, а на Півдні – до Ханджоу.

Однак ці грандіозні проєкти підірвали економічну могутність країни, адже вимагали надмірну кількість трудових ресурсів. Ослабленню імперії сприяли також дві невдалі військові кампанії впродовж 612–613 рр. проти давньокорейського князівства Когурьо (36 р. до Р.Х. – 668).

Імператор Ян-ді дуже любив книжки, тому приділяв увагу поповненню та впорядкуванню своєї багатої бібліотеки, що розміщувалася у спеціальних приміщеннях під назвою Гуаньвеньдянь («Палац для читання книг») у палаці в Лояні – Східній столиці імперії. Крім того, в Західній столиці – Чан’ані, в палаці Цзяцзедянь також зберігалися близько 470 000 звитків рукописів.