Валер'ян Підмогильний - Оповідання. Повість. Романи

Отже, маємо підстави говорити, що роман «Місто» став щей своєрідним прецедентом до роздумів про роль інтелігенції, відображення її світогляду в художній творчості. Важливість проблеми в повному обсязі розуміємо лише сьогодні, коли усвідомлюємо, що тоталітарна система боролася найперш з національно свідомою інтелігенцією, нищила її як генетичний фонд народу. А для того, щоб підготувати належний грунт, поступово нав’язувалася думка про буржу-азність, шкідливість її ідеологічних позицій, відчуженість від провідних ідей пролетарського гегемонізму. Як бачимо на прикладі статті Я. Савченка, зерна змодернізованої пролеткультівщини проростали досить активно й у середовищі самої творчої інтелігенції.

А проте фахова розмова про роман В. Підмогильного ще тільки розпочиналася, надто вже в ньому виявилося чимало актуальних проблем, котрі були досить співзвучними з тими творами, що ставили в центрі питання національного відродження, перспективи культурного розвитку України («Вальдшнепи» М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Народний Малахій» М. Куліша, «Майстер корабля» Ю. Яновського). Все це не могло не тривожити й «ура-комуністів» досить високого рангу, й ортодоксальну критику, що намагалася виправдати своє покликання все гострішими нападами на антивусппівські позиції в творчості. Характерним прикладом тут стала стаття М. Мотузки «Село й місто в творчості В. Підмогильного», опублікована в журналі «Критика».

Весь доробок письменника дослідник поділив на три частини: рання новелістика (особливо акцентувався цикл «Повстанці»), повість «Третя революція», роман «Місто». Кожен період бачився критикові лише як відступи письменника від «належних» ідеологічних настанов. Тож перший характеризувався як «служба художніми засобами активному політичному бандитизмові»; у другому, виявляється, проблема міста і села була викладена «в примітивно-хуторянському трактуванні» (Критика. — 1928. — № 6. — С. 37, 39). І все це було готуванням грунту до тих висновків, які зроблені про роман «Місто». А тут М. Мотузці відверто не подобалося буквально все. Бо «замість змалювати наявність динамічної насиченості нашої епохи» Підмогильний, виявляється, вдався до непотрібного психологізму. Та ще й в змалюванні героя, котрий далекий від позитивного...

Стаття М. Мотузки ілюструє, як вульгарно-соціологічна критика відточувала свою зброю у боротьбі з «інакомислячими» письменниками: література мусить відбивати те, що передбачено політичними гаслами. А що не вкладається в ці рамки — вороже, з ним слід боротися, «розкривати очі» авторові на його хибні засади. В. Підмогильний вочевидь не вкладався в це прокрустове ложе — він був художником, а не ілюстратором. Для М. Мотузки це звучало, як незмога митця «перебороти спокусу» йти за своїм, авторським покликанням. Критик уже на віть намагається підвести й ширшу базу під таку позицію письменника: «За ним стоять певні соціальні групи нашого громадянства».

А проте дискусія навколо роману, і загалом творчості В. Підмогильного у зв’язку з цим, не пішла так однобоко, як хотілося б таким попінувачам, як М. Мотузка. Різким дисонансом прозвучала стаття літературознавця Петра Єфремова «Про роман В. Підмогильного «Місто», скромно означена як нотатки читача. Що ця публікація сприймалася не в річищі офіційної думки, зайвим підтвердженням була примітка редакції журналу, що вона «не поділяє хвальної оцінки П. Єфремова, хоч і згодна, що критика наша досі недооцінила «Міста» (Плуг. — 1928. — Л г9 9. — С. 66). Дослідник відштовхувався від засад попередніх рецензентів — очевидно, вони й спричинили його до виступу. Адже досвідчений науковець добре знав творчість В. Підмогильного від дебютних публікацій — він був автором першої розвідки про молодого прозаїка у збірнику «Вир революції» (1921). Уже тоді П. Єфремов (В. Юноша) вловив особливості індивідуального методу письма

В. Підмогильного, сказавши, що той «не потребує широкого полотна картини, йому досить мікроскопічного закутка» (Юноша В. Поет чарів ночі//Вир революції. — 1921. — С. 98.) Саме цього й не хотіли розуміти критики, що розглядали «Місто», вимагаючи від автора широких суспільних обставин та актуальних проблем.

П. Єфремов зосередився на образі Степана Радченка, від нерозуміння якого й починалися всі упередженості рецензентів, аж до очевидних інсинуацій. Підхід до твору як художнього, а не публіцистичного явища дав підстави П. Єфремову цілком переконливо вести мову про те, що В. Підмогильний — письменник переважно одного героя і цей герой — «споглядально настроєна людина», про відчування й трагічні переживання якого в психологічному ключі й намагається писати прозаїк. І це зроблено, на думку дослідника, з розумінням національної культури і добрим засвоєнням класичної європейської літератури. Тому «Місто» — це справді по-мистецькому викінчений твір, «єдиний поки що в нас роман, що його сміливо можна поставити поруч «Сонячної машини» Винниченка...» (Плуг. — 1928. — № 9. — С. 70).