Валер'ян Підмогильний - Оповідання. Повість. Романи

С. 113).

В. Підмогильний до цього часу не вдавався до якихось пояснень на закиди критики чи білялітературних дилетантів. Та в останніх дискусіях уже чулися очевидні спроби трактувати роман під кутом антирадянщини. Чим це все могло закінчитися, було здогадатися не важко: приклад цькування М. Хвильового за журнальну публікацію лише частини «Вальдшнепів» стояв перед очима. Тому, відповідаючи на анкету «Моя остання книжка» (Універсальний журнал. — 1929.— № 1), В. Підмогильний пояснив свої засади: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконкретизувати його в ній...».

На противагу всіляким одвертим інсинуаціям знову пролунало тверезе слово об’єктивного розуміння роману, зі сторінок журналу «Молодняк». Тут у трьох номерах (№ 2, 4—5) П. Лакиза вмістив роздуми «Історія одної кар’єри» та «До історії одної кар’єри», в яких позиція автора окреслювалася досить чітко: ортодоксальні критики, як М. Мотузка, «з слона роблять муху», бо не розуміють того, що «не місто — головне в романі». Роман, наголошує П. Лакиза, психологічний, і основне, чому він присвячений — «особисте життя Степана Радченка». Саме тому всі закиди про відсутність у романі громадського життя міста, про недостатній рівень спілкування головного персонажа з іншими і подібні цьому не можуть сприйматися як недоліки твору, адже це й «не входило в плани автора».

Серйозною підтримкою В. Підмогильному виявилася і розвідка М. Степняка «Нариси сучасного українського роману», що з’явилася водночас з матеріалом П. Лакизи. Цей критик торкнувся роману «Місто» побіжно, але його спостереження були переконливими. Він розглядає «Місто» як доказ «продуктивності психологічного методу» в українській прозі. Звичайно, не останнім виявилося й те, що така оцінка йшла до читача зі сторінок російськомовного журналу «Красное слово», отже, сприймалася й поза межами республіки. «Роман В. Підмогильного лишається крупною подією в нашій літературній дійсності», — робив висновок М. Степняк (Красное слово. — 1929.— № 4 — С. 96).

Та з «легкої руки» РІ. Сталіна посилилася боротьба з «ухильництвом» у національній політиці, яке особливо масштабно виявилося на Україні. А до неї у вождя партії були особливі рахунки ще від часів громадянської війни та створення Союзу РСР, коли він планував суцільну автономізацію в рамках Росії (найбільший опір відчував з України та Грузії). Тепер обставини були сприятливіші, авторитет генсека зміцнілий — наступ на Україну, особливо ж її стару, «буржуазну» інтелігенцію, відновився ще сильніше.

В. Підмогильний не належав до того складу інтелігенції, але ортодоксальна критика під невпинним обстрілом тримала все «по-путництво», яке для неї ототожнювалося з буржуазним мистецтвом. Тож, скажімо, на зустрічі робітників Донбасу з київськими письменниками у травні 1929 р. С. Щупак у доповіді наголошував, що треба Соротися з негативними явищами в літературі, зокрема, з «неправиль-ною, шкідливою оцінкою ролі міста» (Літературна газета. — 1929.—

15 трав.), як те бачиться в творчості В. Підмогильного. За два місяці по тому відбувся другий з’їзд ВУСПГІу, і цей же критик піддав обструкції згадувану статтю П. Лакизи з позитивною оцінкою «Міста»: «Я вважаю цю статтю просто скандальною для «Молодняка»... (Там же. — 15 липн.). Отже, почалися нагінки й на тих критиків, котрі закликали до об’єктивного розуміння психологічного роману. Навіть у далекому від літературних справ журналі «Службовець» можна було прочитати, що «Місто» — «книжка антирадянська» (Службовець. — 1929. — № 35-36. — С. 24).

На початку 1930 р. роман вийшов у Москві в перекладі російською мовою Б. Єлисаветського (серія «Творчество народов СССР»). Це була подія не лише у творчому житті молодого прозаїка, а й всього «попутницького» крила української літератури. Та вже 17 лютого газета «Правда» відгукнулася на вихід роману рецензією від імені гуртка критиків при московському журналі «Рост». Після кількох загальних фраз автори рецензії зазначали, що в романі немає сучасного міста, а герой — індивідуаліст, що: «Город Пидмогильного — город люмпенпролетариата. Книга Пидмогильного — книга упадочническая» (Правда.— 1930.— 17 февр.).

Цю тезу розвивав і А. Музичка, друкуючи велику розвідку «Творча метода Валеріяна Підмогильного» у трьох номерах журналу «Червоний шлях» (1930.—№ 10.—№ 11-12). Проте новим у критика виявився підхід до з’ясування «творчої методи» письменника. А. Музичка вбачав її в тому, що В. Підмогильний від своїх перших публікацій взяв психоаналітичну теорію і розвиває її, постійно вдосконалюючи, на всіх етапах свого зростання, аж до роману «Місто». А. Музичка стверджував, що на ідеологічному фронті боротьба проти діалектичного матеріалізму йде не прямим шляхом, а різними формами: «то механістичні, то біологічно-віталістичні, то психоаналітичні» (№ 10. — С. 114). Вдаючись до останньої, В. Підмогильний, мовляв, і демонструє свою політичну платформу. Адже коли психоаналіз — антипод діалектичному матеріалізму, то використання психоаналізу «є одним із засобів боротьби проти пролетаріату» (№ 11-12.— О. 134).