Валер'ян Підмогильний - Оповідання. Повість. Романи

Та в радянському літературознавстві творчість В. Підмогильного, І зокрема роман «Місто», розглядалася ще тривалий час догматично, В «Історії української літератури» (К.: Наукова думка, 1957 —Т. 2) утверджувалося: «У романі В. Підмогильного «Місто» на п’єдестал був піднятий образ буржуазного кар’єриста, своєрідного новітнього Растіньяка... Саме місто — радянський Київ — було змальоване як збіговисько міщан, непманів, повій, розкладеної декадентської інтелігенції. Своїм романом, етична «філософія» якого живиться з мутник джерел «фрейдизму», Підмогильний стверджував глибоко реакційну, песимістичну думку про «вічність» і «непоборність» тваринного, хижацького начала в людині» (С. 151).

В українському радянському літературознавстві повоєнного періоду вперше спробу дати об’єктивну характеристику романові «Місто» зробила 3. Голубєва в монографії «Український радянський роман 20-х років» (Харків, 1967). Зокрема, дослідниця писала: «Слід відзначити, що протиставлення міської і сільської молоді, як і взагалі протиставлення міста й села, наявне тільки в судженнях та думках головного героя роману Степана Радченка, людини неврівноваженої, заздрісної, кар’єристичної, людини хвилинного настрою. Автор роману до цих теорій не причетний. Відмежування його від життєвої та філософської позиції героя роману виявлене цілком виразно» (С. 105).

На початку 70-х років історики літератури знову стали на позиції вульгарного соціологізму кінця 20-х—початку 30-х років. В академічній «Історії української літератури» у восьмий томах роман «Місто» названо невдалим твором, у якому помітні «залишки споглядальниць-кого світогляду, національної і соціальної упередженості до міста». Тому «письменник, по суті, залишився на старих естетичних позиціях. Зосередивши увагу переважно на негативних явищах (літературна богема, обивателі, невлаштовані люди тощо), він не зумів побачити і відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста... Підмогильний звужував свої можливості в зображенні дійсності, не виявляв свого ставлення до сумнівних сентенцій Радченка, що, безперечно, послаблювало ідейно-художнє звучання твору. Все це давало достатньо підстав для тривалої полеміки навколо роману, негативних оцінок твору тогочасною критикою» (К.: Наукова думка, 1970,—Т. 6.—С. 336). Повторювалися не лише старі догми, а й виправдовувалося прижиттєве цькування письменника. У підручнику для студентів філологічних факультетів університетів і педагогічних інститутів «Українська радянська література» (К.: Вища школа.— 1979) писалося, що В. Підмогильний «у творах «Остап Шаптала», «Смерть» (етюд) та збірці оповідань (?І— В. М.) «Місто» принижував людину, намагався переконати читача в повній підвласності людської свідомості гіраінстинктам: голоду шлунка та голоду статі. Твори Підмогильного були особливо шкідливі своєю псевдореалістичною формою, зовнішньою життєподібністю» (С. 227).

Як не прикро, але доводиться відзначати, що знову ж, до певної міри, урівноважували ці безпідставні напади на роман «рідних» істориків літератури дослідники-україністи з діаспори. Так, професор Бухарестського університету в Румунії М. Ласло-Куцюк видала книгу «Велика традиція. Українська класична література в порівняльному висвітленні» (Бухарест: Критеріон, 1979), у якій твір В. Підмогильного назвала «прекрасним романом» (С. 228), написаним хоч і під впливом французької класичної літератури, але зі збереженням української національної традиції. У наступній монографії «Шукання форми. Нариси з української літератури XX століття» (Бухарест: Кри-теріон, 1980) дослідниця присвятила творові українського прозаїка розділ «Місто» В. Підмогильного і французький роман XIX століття». Однією з причин, що змусили її висвітлити названу тему, було й «явне недооцінення цього твору в радянській критиці як в сучасників автора, так і теперішніх працях» (С. 141). Вона відзначила «проникливість і мудрість автора. Саме тому роман не втратив свою свіжість ще й тепер, півстоліття по його появі, не втратив своєї значимості в історії української літератури» {С. 164).

Цю думку засвідчувала українська радянська критика на початку 80-х років. У зв’язку з проблемами так званої «маргінальної» прози роман «Місто» почав згадуватися, як твір, що історично започаткував таку тематику в українській радянській прозі. Про це, зокрема, мовилося за «круглим» столом критиків журналу «Київ» (1984.—№1) у виступі М. Жулинського. Відзначивши, що в романі В. Підмогильного «була здійснена багато в чому успішна спроба розкрити складний процес «вростання» сільської людини у велике місто» (С. 120), критик наголошував, що без цього досвіду буде необ’єктивним сприйняття проблем сучасної урбаністичної тематики української прози, зокрема таких творів, як «Набережна, 12» В. Шевчука, «Двоє на святі кохання» Є. Гуцала, «Самотній вовк» В. Дрозда.