Ярослав Тинченко - Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Крiм вище згаданих вiйськ у Житомирi знаходилось i кiлька частин старої росiйської армiї, антибiльшовицьки настроєних. У першу чергу, це два батальони 1-го запасного пiшого полку (3-й батальйон знаходився у Чернiговi). На базi цього полку формувалися свого часу ударнi частини, саме тому полк зберiг "ударницькi" настрої. Українцiв у цьому полковi не було, оскiльки ще восени вони були видiленi до 4-го Українського запасного полку iменi З.Сагайдачного. Також були в мiстi кадри розформованих у листопадi 1917 року 2-х Житомирських шкiл прапорщикiв. Цi кадри були цiлком патрiотично настроєнi та пiдпорядковувались Центральнiй Радi.

Отже, до мiста, яке було яскраво антибiльшовицьким, i прибула Запорiзька бригада. Пiсля боїв у Києвi фактично не залишилось жодного управлiння чи штабу, здатного перебрати на себе обов'язки загального керiвництва українськими збройними силами. Не можна було вiдшукати i виконуючого обов'язки мiнiстра Миколу Порша. Саме тому, одразу з прибуттям до Житомира постало питання про створення вiдповiдних керiвних структур. 12 лютого (30 сiчня) 1918 року, фактично наново почало функцiонувати Вiйськове мiнiстерство. У наказi N 1 значилося, що, враховуючи вiдсутнiсть М.Порша, обов'язки вiйськового мiнiстра Української Народної Республiки передаються помiчниковi Порша, пiдполковниковi Олександру Жукiвському. Останнiй повiдомляв, що приступив до своїх нових обов'язкiв (ф.1076, оп.1, спр.12, нак. N 1).

Того ж дня вийшов наказ N 2, в якому повiдомлялось, що начальником Генерального штабу призначено генерал-майора Олександра Осецького, який вiдступав з Києва разом з гайдамаками С.Петлюри. Оскiльки весь попереднiй склад Генерального штабу не був евакуюваний зi столицi України, Осецькому доручалося наново сформувати оперативний, мобiлiзацiйний, демобiлiзацiйний, iнспекторський та пересування вiйськ вiддiли (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N2).

Таким чином, в українських вiйськах знов з'явилися вiйськовий мiнiстр та начальник Генерального штабу, якi, правда, не мали в своєму розпорядженнi жодного помiчника чи спiвробiтника.

Пiд час перебування в Житомирi до Запорiзької бригади зголосився генерального штабу пiдполковник Балецький, який обiйняв посаду начальника штабу бригади. Сам Балецький був поляком та служив у 1-му Польському корпусi генерала Довбор-Мусницького. Вiн привiз вiдомостi про бої мiж поляками та бiльшовиками на кордонi мiж Україною та Бiлорусiєю — пiд Мозирем (178, с.161).

Командування Запорiзької бригади вирiшило, не гаючи часу, вирушити на Коростень. З одного боку, це могла бути допомога полякам, а з iншого — через Коростень можна було вiдправити в бiк фронту, до Сарн, Центральну Раду, у бiльш безпечне мiсце. Саме тому Запорiзька бригада почала ладнатися до подальшого походу.

Пiд час перебування в Житомирi було зорганiзовано двi новi гарматнi батареї — запорiзьку та сiчову, в кожнiй з яких було по 4 гармати. Запорiзька батарея, яка стала 2-ю, була сформована з наявних у бригадi артилеристiв та вiльних гармат, що знаходилися в Житомирi. Очолив батарею сотник Савицький. 1-а Сiчова батарея була зорганiзована артилеристами Сiчового куреня, якi роздобули на станцiї Кодно чотири гармати. У батареї служило 12 галичан-гармашiв з австро-угорської армiї та 38 добровольцiв-семiнаристiв з Коростишева. Очолив цю батарею сотник австрiйського вiйська Р.Дашкевич (132,с.16–22).

2-а Запорiзька батарея залишалася в Житомирi в пiдпорядкуваннi начальника української залоги мiста полковника Никонiва. 1-а Сiчова батарея була поставлена на залiзничнi платформи та стала суттєвою пересувною вогневою силою.

Першими на Коростень 13 лютого вирушили Сiчовий курiнь та 1-а Сiчова батарея. Мiсто було зайнято сiчовиками без усяких проблем. Надвечiр командир куреня хорунжий Є.Коновалець вiддав наказ про зняття залiзничних колiй у напрямку Овруча, Києва та Новоград-Волинського (Звегеля). Наказ цей був досить слушним та вiдповiдав вимогам часу, однак до вiдома не були поставленi робiтники-залiзничники депо Коростеня, що викликало небажанi ексцеси. Робiтники, побачивши, що невiдомi люди намагаються зняти залiзничнi колiї, дуже обурилися та почали з'ясовувати з сiчовиками стосунки. Напевне, сiчовикiв було сприйнято за чехiв, що було тодi загальнорозповсюдженою помилкою. Сiчовики поставили опiр залiзничникам, якi витягли зброю та кинулись на сiчовикiв. Двоє воякiв з куреня Коновальця були вбитi, четверо пораненi. Командування сiчовикiв зв'язалося з комiтетом Залiзничного депо та з'ясувало, що збройна сутичка виникла саме через те, що залiзничники не знали, що сiчовики пiдтримують Центральну Раду та знiмають колiї, маючи на те вагомi пiдстави. Остаточно було вичерпано непорозумiння, коли на станцiю Коростень прибула Центральна Рада, яку залiзничники визнавали. Так закiнчилась безглузда кривава сутичка в Коростенi (42,с.74–75).