Ярослав Тинченко: Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Той факт, що в часи Визвольної війни 1917–1921 років Україна мала свої збройні сили, є очевидним для переважної більшості фахівців-істориків. Але для пересічного читача, якого десятиліттями переконували, що в Україні була громадянська війна між «червоними» і «білими» українцями, існування української регулярної армії може виявитися несподіванкою.

Однак це є доконаний факт — українська регулярна армія (Армія УНР, Армія Української Держави, Дієва армія УНР тощо — на різних етапах вона мала різні назви) воювала за незалежність України проти зовнішніх загарбників — як «білих», так і «червоних». Спроби ж зобразити когось із них «представниками українського народу» є лише намаганням приховати зовнішню агресію та підмінити війну за незалежність протистоянням між різними українськими таборами. Іншими словами, це означає заперечення існування в 1917–1921 роках незалежної і легітимної української держави та її збройних сил і тим самим утверджує УРСР як попередницю сьогоднішньої Української держави.

Сподіваємося, що пропонована книга не лише розвіє один з численних міфів радянської історіографії, а й допоможе всім нам краще зрозуміти наше складне і замовчуване минуле, відчути зв'язок з попередніми поколіннями, а отже, зробити ще один крок на шляху до відновлення нашої історичної пам'яті.

На жаль, ми знаємо дуже мало про тих людей, які майже 90 років тому зі зброєю в руках прагнули захистити незалежність нашої Батьківщини. Чимало архівних матеріалів загинуло в полум'ї війни, багато було свідомо знищено або сфальсифіковано. Тож робота по збиранню відомостей про офіцерів і генералів української армії вимагає часу й зусиль багатьох дослідників. Пропонована книга є першим системним дослідженням у цій галузі. З віднайденням невідомих матеріалів вона буде поповнюватися новими фактами та фотографіями. Будь-хто із зацікавлених читачів при бажанні може зробити свої доповнення чи уточнення прямо на сторінках книги — ми залишили для цього по декілька рядків після кожної статті біографічного довідника. Тож маємо високо оцінити роботу автора книги, який своєю багаторічною кропіткою працею зробив можливим для нас не лише ближче знайомство з українськими старшинами та генералами, а й, напевно, спонукає багатьох з нас до подальших роздумів та пошуків.

З повагою, редакція видання.

Перші біографічні нариси про українських воєначальників, визначних старшин та героїв Визвольної війни 1917–1921 рр. з'явилися ще під час боротьби Української Народної Республіки за свою незалежність. Першим автором, що збирав біографічні відомості про визначних командирів Армії УНР та УГА, став військовий журналіст Осип Благодир, який у першій половині 1919 р., у часописі «Стрілець», опублікував нариси про Андрія Долуда, Михайла Омеляновича-Павленка, Віктора Курмановича, Мирона Тарнавського, Осипа Микитку, Густава Циріца та деяких інших.

Збирання біографічного матеріалу під час ведення бойових дій було складним завданням. Лише після того, як у листопаді 1920 р. Армія Української Народної Республіки була інтернована на польській території, Військове міністерство УНР вжило заходів до збирання реєстраційних карток з біографічною інформацією серед вояків. Але, коли постало питання про уточнення біографічних даних загиблих та зниклих безвісті українських командирів, виникла низка проблем. Як правило — ніхто не знав навіть приблизних дат їхнього народження та ступінь освіти. Наприклад, 1 лютого 1921 р. у тернопільському військовому шпиталі помер один із засновників українського військового руху генерал-хорунжий Павло Кудрявцев. Виявилося, що ніхто точної дати народження цього генерала не знав і у жодному документі з тих, які знаходилися у розпорядженні Військового міністерства УНР, її не було зазначено. У результаті, некрологи по генералу Кудрявцеву були опубліковані без зазначення цієї дати.

Така ж історія трапилася і з командувачем Дієвої армії Української Народної Республіки Василем Тютюнником, який помер від тифу у м. Рівне 19 грудня 1919 року. Його колишній ад'ютант, сотник Євген Маланюк опитав велику кількість старшин, намагаючись дізнатись точну дату народження Василя Тютюнника.