Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Точну дату народження Василя Тютюнника вдалося встановити лише нещодавно. Як свідчить його послужний список з російської армії, він народився 17 липня 1890 р. (РГВІА. — Ф. 409. — Оп. 1. — П/с 85-241).

Багато зусиль по збиранню матеріалу про загиблих, померлих та зниклих безвісті українських вояків доклав сотник 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Іван Зубенко. З-під його пера у 1922–1923 рр. у Калішу вийшли дві збірки біографічних нарисів — «Наші лицарі й мученики». Окремі біографічні нариси друкувалися також у таборових виданнях частин Армії УНР у Калішу, Щипіорно, Вадовицях та Олександрові.

Величезна робота була пророблена Українським воєнно-історичним товариством, яке у 1929–1939 рр. видавало збірник «За Державність». Всього до початку Другої світової війни товариство встигло видати 9 збірників «За Державність», в яких було вміщено кілька сотень фото та коротких біографічних довідок українських старшин. Десятий збірник загинув у друкарні Львова у вересні 1939 р. — коли туди вступили радянські війська.

Певну роботу зі збирання матеріалу про вояків, що загинули під час Визвольної війни 1917–1921 рр., виконали співробітники Українського музею-архіву у Празі у 1920—1930-х рр.

У 50-ті роки Михайло Садовський здійснив спробу відродження у Канаді Українського воєнно-історичного товариства. У 1964 р. його стараннями було видано 10-й збірник, а у 1966-му — 11-й, куди ввійшли спогади та фото ветеранів Визвольної війни 1917–1921 рр., які на той час мешкали у Канаді та США.

Серйозні помилки переслідують ледь не всі довідкові видання, видані в Діаспорі у повоєнний час. Найбільше їх у капітальному 10-томному виданні під редакцією Володимира Кубійовича «Енциклопедія Українознавства», що вийшла друком у 60—70-х рр. у США та перевидана нині в Україні.

У незалежній Україні перші спроби написання та опублікування біографічних нарисів воєначальників Армії УНР були здійснені вже у 1992 році. У 1995-му році з'явилося два видання, де було зібрано біографії українського генералітету часів Визвольної війни 1917–1921 років. Це: «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921» Ярослава Тинченка та «Генералітет Українських Визвольних змагань» Олександра Колянчука, Миколи Литвина та Кіма Науменка.

Нині, дванадцятьма роками по виданні цих праць, вже можна стверджувати, що автори обрали помилкову позицію, коли у своїй роботі базувалися на наукових працях попередників з Діаспори 50—70-х років. Крім того слід визнати, що досить поверхово дослідили біографії генералітету тощо. Були і інші більш чи менш значні помилки та недоліки, які і хотілося б виправити у цьому виданні.

Оновлений та розширений довідник включає в себе понад 1000 біографічних довідок воєначальників та командирів Української Народної Республіки. До довідника ввійшли такі категорії українських військовиків:

— всі генерали, полковники та підполковники старої російської армії, що служили у військах Центральної Ради, Дієвій армії УНР 1919 р. та Армії УНР 1920–1924 років;

— всі генерали, полковники та значна частина підполковників Армії УНР, що отримали ці звання у 1920–1924 роках;

— командири з'єднань та військових частин Дієвої армії УНР 1918–1919 рр. — корпусів, груп, дивізій, полків, окремих куренів — які в російській чи австрійській арміях носили малі звання, а в 1920 році з різних причин вже не служили в Армії УНР. До цієї категорії належить і невелика кількість осіб, які, незважаючи на свій попередній командний стаж, у 1920–1922 рр. отримали звання сотників чи навіть поручників Армії УНР;

— старшини Армії УНР 1920–1924 рр., які згодом — на еміграції, стали відомими мемуаристами або займалися активною громадсько-політичною діяльністю;

— в якості винятку до довідника також включено біографії деяких генералів, що служили лише в Армії Української Держави, причому, обіймали посади, що дорівнювали начальникові дивізії або начальникові корпусу. Інші генерали, полковники та підполковники, які служили тільки за часів правління гетьмана Павла Скоропадського (а таких набереться не менше 1500 осіб), до довідника не включені, оскільки у своєму загалі вони були ворожі ідеї Української Держави і майже всі згодом опинилися або у лавах білогвардійців, або — Червоної армії. Що ж до генералів, полковників та підполковників старої російської армії — співробітників П. П. Скоропадського, які співчували українській національній ідеї, то такі або починали службу ще у військах Центральної Ради, або продовжували її вже у Дієвій армії УНР — по поваленні Гетьманату. Нарешті, деяка кількість генералів та старшин повернулася до Армії УНР вже у 1920 році. Отже, всі, хто хотів служити незалежній Україні, рано чи пізно потрапляли до лав її збройних сил, а відтак — представлені у цьому довіднику.