Ярослав Тинченко - Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Загалом же за весь час вуличних боїв було вбито та поранено близько 1 тисячi київських червоногвардiйцiв. Усього за час київських боїв було виведено з лав ворогуючих вiйськ до 2800 бiйцiв (по 50 вiдсоткiв з кожного боку), з яких близько 800–900 людей загинуло.

Нагадаймо, що на початку вуличних боїв у Києвi було до 1500 червоногвардiйцiв. Фактично з них залишилося лише 500 людей без керiвництва, розкиданих по рiзних районах, пригнiчених втратою товаришiв, надто втомлених та дезорiєнтованих. Звичайно, на таких людей орiєнтуватися вже не можна було. Саме тому Київська червона гвардiя у подальшому нiякої ролi вiдiгравати не могла.

До цього додавався i ще один негативний факт, який вiдштовхнув київських червоногвардiйцiв вiд Раднаркому, Народного Секретарiату та прибулих радянськiх вiйськ. У Києвi з потурання М.Муравйова почався страшенний погром.

Ще пiд час штурму мiста М.Муравйов наказував нещадно знищувати офiцерiв, юнкерiв, українських дiячiв та вiйськовикiв i загалом "буржуазiю" — київську iнтелiгенцiю. Наказ Муравйова знайшов широкий вiдгук серед солдатiв. Це й не дивно, адже солдати були дуже розлюченi i могли пiти навiть проти тих же бiльшовикiв. Саме тому Муравйов спрямував вихiд енергiї вiйськовикiв у цiлком протилежний бiк. Унаслiдок цього Київ перетворився на мiсце справжньої бойнi. Знищувалися всi, хто говорив українською мовою, носив на плечах погони або мав просто iнтелiгентний зовнiшний вигляд. Розглядати київський погром не є метою нашого дослiдження, однак обминути його ми не можемо.

Вiйська М.Муравйова самодемобiлiзовувалися. Перед тим солдати повально грабували центральнi райони мiста, намагаючись забрати з собою як можна бiльше коштовностей. Крiм того, над Києвом почав кружляти алкогольний хаос. Були пограбованi багато киян та знищено багато вiйськовикiв, iнтелiгенцiї та україномовних громадян. Рiзнi дослiдники визначали число жертв київського погрому в межах 2–5 тисяч. Однак у нашому розпорядженнi є й точне число жертв, на яке чомусь далеко не всi дослiдники звертають увагу. У квiтнi — травнi 1918 року в Києвi працювала вiдповiдна комiсiя з розслiдування погрому, яка визначила кiлькiсть загиблих — 2587, переважно офiцерiв та юнкерiв. Цiлком можливо, що ця цифра є теж не остаточною, оскiльки нiхто окремо не рахував загиблих пiд час боїв та загиблих пiд час погрому.

Не зважаючи нi на що, жертви внаслiдок київських подiй були досить значнi. Саме це й вiдштовхнуло київську червону гвардiю вiд радянських вiйськ.

Паралельно з погромами вiдбувалась i масова демобiлiзацiя солдатiв 2-го Гвардiйського корпусу та вiйськ М.Муравйова. Вже через тиждень у Києвi залишалося не бiльше 2 тисяч вiдданих Раднаркому вiйськ i мiсто можна було брати голiруч. Згодом так i сталося.

Треба сказати, що похiд на Волинь та загалом вiйськовi дiї на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року висвiтленi надзвичайно погано. Зi спогадiв у нашому розпорядженнi є хiба що записки В.Петрiва, Б.Монкевича та Р.Дашкевича. З iсторичних дослiджень ми можемо користуватися тiльки даними О.Думiна в "Iсторiї Сiчового Стрiлецтва", та З.Стефанiва в "Iсторiї українського вiйська". Бiльшовицька iсторiографiя про той час майже нiчого не залишила.

Згаданi джерела мають величезну кiлькiсть недолiкiв. Вiдсутнiсть часових меж, неточнiсть у викладенi подiй, далеко не повнi данi призводять до плутанини та вiдвертому спрощенню фактiв, або ж навпаки. Наприклад, операцiї Запорiзької бригади з роззброєння деморалiзованих вiйськ старої армiї подаються З.Стефанiвим та О.Думiним, як значнi перемоги над бiльшовиками. Це, зокрема, стосується подiй, пов'язаних з захопленням Коростеня, в'їздом до Сарн, утримуванням Новоград-Волинського (Звягеля).

Ще далi у "розгромi бiльшовикiв" пiшла "Iсторiя українського вiйська", яка навiть подала мапу з розташуванням "бiльшовицьких вiйськ" — насправдi пiдроздiлiв старої росiйської армiї, якi проти Центральної Ради нiчого не мали. Загалом, якщо б тi вiйська, якi роззброїла Запорiзька бригада, почали чинити опiр, то вiд бригади порожнього мiсця не залишилось би. У подiбному викладенi подiй визначається галицький екстремiзм О.Думiна та З.Стефанiва, якi чомусь усi вiйська старої росiйської армiї вважали "бiльшовицькими". Саме тому треба наголосити, що нi пiд Звягелем, нi в Сарнах нiяких перемог не було, а було планове роззброєння та демобiлiзацiя вiйськ старої росiйської армiї за допомогою Запорiзької бригади.

На той час склалася дуже сприятлива ситуацiя для наступу українських вiйськ. Пiсля укладення Центральною Радою Берестейської мирної угоди симпатiї солдатських мас, незалежно вiд нацiональної приналежностi, були цiлком на боцi української влади. Саме тому бiльшовикам стало надзвичайно важко штовхати солдатiв проти українських вiйськ. За таких умов українськi частини могли цiлком вiльно повернути всi правобережнi мiста, захопленi до того з боєм бiльшовиками.