Ярослав Тинченко - Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Отже, 19 лютого сiчовики прибули до Сарн, вже давно зайнятих українськими вiйськами та зробили з цього "перемогу над ворогом" (42,с.76–77).

Того ж дня до Сарн прибула i Центральна Рада.

20 лютого продовжити успiшний наступ українським пiдроздiлам не вдалось. На станцiю Маневичi прибув з фронту 46-й армiйський корпус, який став хаотично демобiлiзуватись. Виникли погромнi ексцеси, на припинення яких були кинутi українськi частини. В наслiдок цього цiлий день було втрачено для вирiшення проблеми з 46-м корпусом. До нього було надiслано комiсiю, яка i владнала всi справи демобiлiзацiї (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N11).

Лише 21 лютого наступ був продовжений. Курiнь сiчовикiв залишився з Центральною Радою у Сарнах, а пiдроздiли 2-ї бригади вирушили до Рiвного та без бою зайняли це мiсто. Взяття Рiвного треба вважати значною подiєю, яка свiдчила про остаточне закрiплення вiйськ Центральної Ради на територiї Волинi та Полiсся. Того ж дня було призначено коменданта Рiвного сотника Гаврильчука та розпочато створення мiської комендатури (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N13,14).

У Сарнах українськi пiдроздiли зв'язалися з нiмецькими вiйськами, що наступали на Україну згiдно Берестейськiй мирнiй угодi з Центральною Радою. Чехословаки, нанависники нiмцiв, облишили Житомир та вирушили на Лiвобережну Україну. Тепер мiсто цiлковито перейшло пiд юрисдикцiю української влади. До Житомира, штабу Запорiзької бригади, прибули вiдпоручники нiмецької армiї, нiмецькi офiцери. Разом з ними приїхали i два генерали з зукраїнiзованих корпусiв — В.Бронський та О.Натiєв. Українськi та нiмецькi вiйськовики спiльно взялись за обговорення наболiлих справ. На Волинь та Полiсся просувалося два нiмецьких корпуси: один до Коростеня, iнший — до Бердичева. Саме з ними в спiлцi й мусили дiяти українськi частини. Воякам-українцям дуже болiсно було бачити нових союзникiв, якi ось уже кiлька рокiв вважалися ворогами. Як зазначав у спогадах В.Петрiв:

"Вчорашнi вороги ставали спiльниками, а разом iз тим нацiональний ворог — в уявi декого з наших провiдникiв уже починав називатись iменем, пануючої над росiйським суспiльством соцiяльної групи, тiєї групи, яка була тодi не без впливiв i на Українi. Вузол соцiяльних i нацiональних вiдносин почав тепер замотуватись чимраз складнiше" (178,с.180).

Тож вiдтепер усi операцiї доводилось узгоджувати з нiмцями. Для цього до нiмецького штабу фронту було вiдряджено генерала В.Бронського (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N 12).

У цей час незалежно вiд подiй на Волинi та Полiссi до українських рук цiлковито перейшов Кам'янець-Подiльський з усiма околицями. Як зазначалося, тут знаходилася 12-а зукраїнiзована пiша дивiзiя та курiнь iменi Кармелюка. До звiльнення мiста ще прислужився Мусульманський батальйон 3-го Кавказького корпусу, що знаходився також у Кам'янцi. Треба сказати, що i командир 12-ї дивiзiї генерал П.Єрошевич i командир куреня сотник Ю.Кiверчук, i командир Мусульманського батальйону Компен Палеолог вiдносять звiльнення Кам'янця тiльки на свiй рахунок. Спробуймо розiбратися в цiй ситуацiї та визначити реальну послiдовнiсть дiй. Отже, з наступом нiмецьких та австро-угорських вiйськ до Кам'янця-Подiльського вирушив 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Проти нього вирушила 12-а українська дивiзiя генерала П.Єрошевича й у наслiдок кiлькох сутичок 12-й корпус було вiдiгнано вiд Кам'янця (139,с.11). У цей час у Кам'янцi-Подiльському проти збiльшовичених частин 3-го Кавказького корпусу виступив Мусульманський батальйон, який захопив переправу через рiчку Смотрич, мiст через Днiстер, а також пiдступи до центру мiста. Внаслiдок боїв мусульмани загубили 28 воякiв вбитими та 28 пораненими (152,с.69).

Захоплення мусульманами переправи через Смотрич, що вела до Кам'янця, дало змогу куреню iменi Кармелюка увiйти до мiста та без жодних проблем зайняти центр та всi урядовi установи (148,с.218). Командир кармелюкцiв сотник Ю.Кiверчук став комендантом мiста, а перебуваючий при куренi губернський комiсар Центральної Ради на Подолi Григiр Степура знов повернувся до виконання службових обов'язкiв.

Так закiнчилося остаточне перебрання влади до українських рук у Кам'янцi-Подiльському. Хто саме до цього найбiльше прислужився, нам сказати важко, однак зрозумiло те, що й мусульманськi, й українськi пiдроздiли дiяли однаково хоробро та вiддано. У найближчi днi силами 12-ї дивiзiї було остаточно закрiплено за українською владою i всi кам'янецькi передмiстя.

Доки в Кам'янцi-Подiльському влада остаточно переходила до Центральної Ради, в Житомирi штаб Запорiзької бригади збирав сили для бою з загоном В.Кiквiдзе. Нiмцi пропонували своїми силами взяти Бердичiв, однак вони були ще далеко, а взяття цього мiста стало справою честi для українських воякiв. Саме тому полковник Присовський спiльно зi своїм штабом — генералом Натiєвим та пiдполковником Балецьким, розробив план боротьби з загоном В.Кiквiдзе. У розпорядженнi Присовського було три Запорiзькi куренi, рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та загiн одеських гайдамакiв. Щоб посилити запорожцiв до 1-го та 2-го куренiв було влито одеських гайдамакiв. Тепер у запорожцiв разом з Офiцерським загоном нараховувалось до 800 багнетiв та 100 шабель, а всього українськi вiйська в Житомирi мали 1400–1500 багнетiв, 100 шабель та 10 гармат. Запорiзьку артилерiю становили кiнно-гiрська батарея Алмазiва (4 гармати), 1-а легка Лощенка (2 гармати) та 2-а легка Савицького (4 гармати). Цих сил для боротьби з загоном Кiквiдзе було явно недостатньо, а тому Присовський на допомогу покликав Гайдамацький курiнь у силi понад 300 багнетiв та Гайдамацький гарматний дивiзiон з 6 гарматами. З такими силами можна було йти на приступ Бердичева. Перед українськими вiйськами стояло принципове завдання — взяти мiсто до пiдходу нiмцiв.