Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

С.Єфімова (1914) вивчала історію становлення і розвитку європейського лицарства, а також досліджувала такі вагомі його складові, як бойове навчання лицарської молоді, співці військово-лицарської слави, культ меча і бойового пояса тощо. Зокрема, вона описала такий лицарський звичай, як «нічна варта біля зброї». Юнак відбував посвячення у лицарський стан разом зі своєю зброєю — мечем і бойовим поясом. Витоки цієї сакральної традиції середньовічного лицарства знаходяться в ініціаціях — посвятах молоді стародавніх індоєвропейців у дорослі воїни.

Німецький вчений Г.Дельбрюк (1933), досліджуючи історію лицарського військового мистецтва, приділяв значну увагу і аналізу лицарської мілітарної культури та її фундаментальних елементів. Зокрема, він зазначав, що французькою мовою вираз «оперезати мечем» означав у середньовіччі — «зробити лицарем». Ось тому меч і бойовий пояс — не прості атрибути лицарського озброєння, а сутнісна ознака приналежності до лицарського стану.

К.Іванов (1901) здійснив дуже ретельне дослідження одного з принципових елементів загальноіндоєвропейського мілітарно-культурного комплексу — феномена співців військової лицарської слави. Він особливо наголошував, що трубадурами, труверами, мінезингерами були не городяни, не селяни, а лицарі-воїни, які вирізнялися талантом до музики. Він вважав також, що попередниками лицарських співців були кельтські барди (які прославляли мужність героїв, пробуджуючи в них войовничу наснагу), германські та скандинавські військові співці-скальди, що теж оспівували хоробрих і сміливих воїнів-героїв. Отже, цей елемент мав свої глибинні витоки і недаремно дуже сприяв розвиткові лицарської культури.

В цей час індоєвропейський військовий культурний комплекс активно розвивається не лише на заході, але й на сході Європи, на теренах Київської Русі-України. Проблемами лицарсько-дружинної культури Київської Русі-України займалися А.Фамінцин (1891), А.Арциховський (1944), Д.Лихачов (1950), Ф.Колесса (1969), Б.Рибаков (1981) та чимало інших дослідників. Зокрема, славетний український вчений-музикознавець Філарет Колесса (1969) вважав, що форма і техніка української пісенної рецитації були вироблені, ймовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим цвітом якої є «Слово о полку Ігоревім». До кінця XVI ст. ця форма могла вже здобути популярність серед козацького лицарства і врешті-решт перейти в народ.

А.Арциховський (1944) дотримувався думки, що в Київській Русі меч був священним предметом і виконував, опріч військових, ще й сакральні функції. Зокрема, він наголошував, що мечі тих князів, яких зараховували до сану святих, самі ставали об'єктом культу. Наприклад, Андрій Боголюбський мав при собі священний меч Бориса. А.Арциховський стверджував також, що забарвлення більшості щитів воїнів-дружннників Київської Русі на мініатюрах Радзивіллівського літопису — червоне, рідше зустрічаються інші кольори. А на малюнках «Житія Бориса і Гліба» (перша половина XIV ст.), які на 150 років давніші за мініатюри Радзивіллівського літопису, щити дружинників завжди червоні. Це одне з багатьох свідчень про те, що червоний колір був визначальним кольором військової дружинної верстви воїнів-лицарів Київської Русі-України.

Інформація про козацьку військову культуру міститься у деталізованих дослідженнях багатьох вчених, зокрема С.Митецького (1852), О.Рігельмана (1994), А.Скальковського (1841, 1846, 1885–1886, 1994), П.Куліша (1856–1857), Д.Яворницького (1990, 1995), М.Плісецького (1994), Ю.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка (1990), А.Тойнбі (1995) тощо.

Російський офіцер С.Мишецький деякий час жив серед запорожців і залишив цікаві спостереження (1852). Зокрема, він писав, що козаки-запорожці убачали себе мальтійськими кавалерами і тому в Січ зовсім не допускали жінок, була б то мати, сестра чи будь-яка інша жінка.

Визначний історик українського козацтва Аполлон Скальковський (1994) істотну частку праці уклав у дослідження багатогранної козацької культури. Так, він дійшов висновку, що кобзарі-бандуристи були істинними скальдами Війська Запорозького, оскільки не тільки прославляли козацьке братство і залучали до його лав молодь, але й сприяли плеканню та охороні святих козацьких традицій. Розглядаючи такий елемент козацької культури, як вишкіл молоді, А.Скальков-ський наголошував, що саме молодики (джури) були спільною рисою для запорозької січової громади і європейських духовних лицарсько-чернечих орденів (XII–XVIII ст.).

Пантелеймон Куліш також підкреслював (1856–1857) важливу роль кобзи-бандури і звитяжної пісні в козацькому житті. Бандуристи на козацьких бенкетах звеличували героїчні подвиги козаків-лицарів, закликаючи і на полі бою мужньо відстоювати честь і славу. А після знищення козацтва саме кобзарі-бандуристи зберігали традиції козацької культури.