Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Таким чином, козацькі думи, історичні пісні, легенди і перекази досить виразно відтворюють військовий та мирний побут, лицарські звичаї українського козацтва. Козацька культура широко відобразилася також у письмових згадках сучасників, у матеріальній культурі у вигляді пам'яток археології, музейних зібраннях залишків старовини, історичних працях і дослідженнях, архівних документах і етнографічних матеріалах.

Нині історія українського козацтва досліджується досить глибоко і різнобічно. Разом з тим, вивченню козацької культури та її генези на тлі традиційної культури інших народів не приділялося достатньої уваги. Комплексні наукові праці з цієї тематики відсутні, за винятком опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка «Нариси стародавньої історії України», у котрій розпочато дослідження індоєвропейських коренів козацького культурно-військового комплексу.

Поряд з тим, існує значна кількість літератури, автор якої торкаються різноманітних елементів індоєвропейської культурної традиції, згодом успадкованих українським козацтвом.

Досліджуючи архаїчні індоєвропейські елементи козацького культурного комплексу, не можна залишити осторонь проблему індоєвропейської прабатьківщини. Це питання надзвичайно дискусійне, і йому присвячена розгалужена історіографія. Не ставлячи за мету оцінку кожної з численних концепцій походження індоєвропейської сім'ї народів, зазначимо лише, що переважна більшість фахівців-індоєвропеїстів світу відносить територію Південної України до індоєвропейської батьківщини. Унаслідок контактів праіндоєвропейців лісостепового Подніпров'я із землеробами балканського неоліту в V тис. до н. е. здійснюється трансформація праіндоєвропейців у ранньоско-тарське мілітаризоване суспільство. Ймовірно, що саме в лісостепах і степах України відбулося відокремлення скотарства в самостійну галузь господарства. Саме скотарство стимулювало украй динамічне розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України безмежними степами Євразії.

Істотний внесок у дослідження зародження і розвитку індоєвропейської культурної традиції зробили українські археологи.

Д.Телегін досліджував колективні могильники маріупольського типу, які належали нащадкам племен дніпро-донецької культури. Вже у V тис. до н. е. ці племена застосовували засипання своїх поховань червоною вохрою. Ця традиція була продовжена воїнами-скотарями середньостогівської культури, які мешкали в українських степах у IV тис. до н. е. Окрім того, Д.Телегін (1973) певною мірою досліджував культ коня, бо саме середньостогівці уперше приручили коня на теренах Європи. У подальшому це призвело до винайдення бойової колісниці та кінноти, а також до формування сакрально-мілітарного культу коня.

Л.Залізняк (1994), услід за Г.Чайлдом та М.Гімбутас, наголошує, що в IV–III тис. до н. е. саме завдяки розвитку скотарства в індоєвропейців, із виникненням можливості накопичення худоби в одних руках, були створені умови для майбутнього розшарування суспільства. Це спричинило, у свою чергу, появу військової еліти. Разом з нею поступово формується і загальноіндоєвропейський військово-культурний комплекс, такі його важливі складові, як культи верховного бога-воїна, бойової колісниці, зброї, коня, вогню тощо.

Цей процес тривав також у бронзову добу в II тис. до н. е. Виникають нові елементи індоєвропейської мілітарної культури: явище співців військових подвигів і слави, сакрально-магічний зв'язок між битвою та бенкетом. Завдяки поширенню в степах кіннотників підсилюється культ коня.

Олена Кузьміна (1986) досліджувала процес створення об'єднань молодих воїнів, у котрих юнаки готувалися до обряду посвячення у дорослі воїни — ініціацію.

Крім того, О.Кузьміна (1974, 1986) вивчала шляхи становлення у індоєвропейців культу коня. Вона вважала застарілими твердження, за якими поховання коней в українських степах з'являються лише в епоху пізньої бронзи. Нові археологічні знахідки дають змогу стверджувати, що вже в енеоліті в українських степах і лісостепах поширилося конярство, а разом з ним і культ коня. Згодом це відобразилося в священних книгах індоаріїв (Рігведі), провідною культовою твариною котрих був кінь.

Надзвичайно багато цінної інформації з цієї проблеми ввели в науковий обіг вчені Т.Гамкрелідзе й В.Іванов (1984). Зокрема, на основі лінгвістичного аналізу стародавніх хетських текстів вони зробили висновок про винятково високий рівень конярства в арійців узагалі, широке військове застосування коней та існування культу коня зокрема. Нагадаємо, що саме завдяки військовій колісниці й своєрідній філософії війни індоаріям вдалося успішно завоювати басейн Інду.