Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Особливе місце посідає Рігведа — збірник гімнів стародавніх аріїв басейну Інду. Вона проливає світло на зародження та становлення мілітарної загальноіндоєвропейської культури, у час охоплення міграційними хвилями індоєвропейських племен V–III тис. років тому безмежних просторів Євразії.

Досліджуючи Рігведу, ми отримуємо змогу вивчати минуле не тільки індоаріїв, але й певною мірою осягати духовну і матеріальну культуру інших народів, які, на жаль, не залишили після себе письмових свідчень, а систематизовані ними археологічні матеріали не забезпечують вченим повної картини.

У гімнах Рігведи кінця II тис. до н. е. простежується чимало культурних елементів, що згодом знайшли яскравий вияв у козацькій культурі. Йдеться про культи коня, червоного кольору, ріші — співців мілітарно-сакральної слави індоаріїв як прообразу кобзарів.

Значним додатком до джерельної бази культури найдавніших індоєвропейців IV–II тис. до н. е. є матеріали археологічних розкопок численних курганів доби бронзи степової зони Євразії.

Наступний етап розвитку індоєвропейської військової культури простежується у греко-скіфську добу І тис. до н. е., коли кількість письмових джерел стрімко зростає. В цей час у степах Євразії від Дунаю до Алтаю панували кочовики іранської гілки індоєвропейців: кіммерійці, скіфи, сармати, саки, масагети. Завдяки археологам ми володіємо багатим матеріалом для вивчення історії та військової культури кіммерійців. У письмових джерелах найбільш раннє свідчення про них зафіксоване у «Одіссеї» Гомера, де кіммерійці згадуються на самій околиці ойкумени — тодішнього цивілізованого світу.

Серед багатьох античних джерел вирізняється своєю вагою «Історія» Геродота, у дев'яти книгах котрої зображено події VI–V ст. до н. е., що відбувалися в Елладі, Персії, Єгипті, Скіфії. У цьому надзвичайно важливому творі знайшли своє відображення не лише історія, а й життя і побут стародавніх народів. Саме завдяки Геродоту ми формуємо цілісне уявлення про скіфський військовий комплекс, існування в ньому таких елементів, як вишкіл молоді, зв'язок між битвою та бенкетом,' культи меча, коня, воїна-звіра, символіка червоного кольору.

З часом ці елементи розвивалися і збагачувалися, а в чомусь занепадали. Осягнути ці кількісні та якісні зміни нам допомагає інше важливе письмове джерело — Нартський героїчний епос осетинського народу. Осетини є нащадками аланів — одного з багатьох сарматських племен — і віддаленими родичами скіфів. На думку вчених, ядром нартського епосу можна вважати стародавній аланський епічний цикл, який зародився ще у VII–IV ст. до н. е.

На околицях Римської імперії на початку І тис. н. е. у варварських германських племенах формувалися протолицарські ватаги — прообраз західноєвропейського лицарства. Важливе місце серед джерел, що висвітлюють цю проблему, посідає фундаментальна праця римського історика І—II ст. н. е. Корнелія Тацита «Про походження германців і місцеположення Германії», у якій подано не тільки цікаві відомості щодо військового мистецтва й побуту стародавніх германців, а й описано ранню протолицарську варварську дружину (комітат).

Лицарський військово-культурний комплекс еволюціонував і збагачувався новими гранями впродовж усього середньовіччя. Світло на ці процеси проливають численні лицарські епоси середньовічної Європи: «Беовульф», «Старша Едда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» і чимало інших скандинавських героїчних саг та французьких середньовічних билин (балад).

«Беовульф» — героїчна англосаксонська епопея. її єдиний рукопис датується приблизно 1000 р. На думку спеціалістів, у ній описуються події кінця VII — першої половини VIII ст., коли в англосаксів почали зароджуватися феодальні відносини.

«Старша Едда» — збірник давньоісландських саг (героїчних пісень), що зберігся у рукописі XIII ст., автор (чи упорядник) якого невідомий. Вчені вважають, що більша частина героїчних пісень базується на сказаннях південногерманського походження, а за ідеологією і стилістикою саги «Старшої Едди» архаїчніші за деякі епічні твори стародавніх германців — наприклад, «Пісні про Нібелунгів» (в якій описується загибель бургундського королівства в 437 р.; смерть гунського короля Аттіли в 453 р., але яка була створена як лицарський роман в XIII ст.10) — в них відчуваються нашарування багатьох епох. Крім того, побут і звичаї індоєвропейських воїнів-лицарів, оспівані в героїчних піснях «Старшої Едди», підтверджуються і археологічно фіксуються у багатьох військових похованнях на півночі Європи.