Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Відома дослідниця Рігведи Т.Єлізаренкова у своїх наукових студіях (1972, 1989) стверджувала, що священні гімни-веди Рігведи здебільшого створювались поетами-співцями, котрих індоарії називали «ріші». Саме ріші зберігали пісні Рігведи у власних сім'ях, передавали їх усно від покоління до покоління, у результаті чого вони й постають реальними історичними свідченнями. Як уже зазначалося, бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями ж цієї самобутньої філософії були брахмани-ріші — співці військової слави, котрі своїми піснями та гімнами надихали воїнів-кшатріїв на перемоги над ворогами. Отже, традиції індоєвропейської військової поезії своїм глибинним корінням сягають арійських гімнів Рігведи, тобто другої половини II тис. до н. е. Т.Єлізаренкова наголошувала у своїх розробках на містичній ролі культового напою соми (в індоіранців — хаоми) у культурі індоаріїв, що з ним було пов'язано чимало легенд і переказів. Із соми був приготовлений напій безсмертя — амріта, який надавав Індрі (богові війни та блискавиці) незвичайної сили для здійснення героїчних подвигів, знищення головного демона — Врітру. Можливо, саме так і зароджувався у загальноіндоєвропейській мілітарній культурі сакрально-магічннй зв'язок між бенкетом (споживання культового напою соми (хаоми)) і битвою (знищення демонів-ворогів, героїчні перемоги над ворогом).

У скіфо-сарматську добу (І тис. до н. е.) на праукраїнському терені тривав розвиток індоєвропейських військових традицій. Зокрема, С.Бессонова (1983), котра досліджувала історію виникнення і еволюції культу меча, вважає, що, можливо, саме Егейський світ став тим центром, звідки міф про бога-меча та його культ поширивсь і поступово досягнув причорноморських степів аж до Скіфії. У скіфів Північного Причорномор'я поклоніння мечу було зафіксовано давньогрецьким істориком Геродотом. Археологи Т.Висотська, І.Лобода, С.Скорий (1977) стверджували, що цей культ бога-меча зберігся й у пізніх скіфів, оскільки при розкопках Усть-Альмінського городища в Криму було знайдено масивну плиту із зображенням меча.

Відомий французький вчений Ж.Дюмезіль (1986, 1990) послідовно проводить думку, що осетинський герой-нарт Батрадз — це міфологічний героїчний прояв скіфського бога війни, символом і уособленням якого був саме меч. Ці висновки Ж.Дюмезіль сформулював, ґрунтуючись на нартському героїчному епосі осетинів, який є далеким відгомоном скіфо-сарматської міфології.

Поруч з культом меча в індоєвропейському мілітарно-культурному комплексі існував також культ бойового пояса. О.Кузьміна (1986) вважала, що оперізування поясом було символічним обрядом у індоіранців і личило тільки тим, хто завершував навчання і витримував ініціацію. Вчені вважають, що етнонім «сармати» походить від давньоіранського «сааремат» — «оперезаний мечем».

Культ воїна-звіра серед інших досліджували В.Іванов (1975, 1977, 1991–1992), Т.Гамкрелідзе, В.Іванов (1984), Ф.Кардіні (1987), А.Іван-чик (1988), Л.Залізняк (1994), В.Балушок (1998).

За свідченнями науковців Т.Гамкрелідзе і В.Іванова (1984), створенню культу воїна-звіра (воїна-вовка) сприяли як особлива екологічна поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, так і його адекватність образу мужнього воїна і одиниці справжнього військового товариства.

Традиції побратимства досліджували Ф.Вовк (1891), М.Громико (1984).

Надзвичайно могутнім проявом індоєвропейської військової традиції поставало середньовічне лицарство. На той час усі складові архаїчного індоєвропейського військового культурного комплексу набувають завершеного вигляду, надаючи неповторності середньовічній військовій культурі.

Лицарську культуру інтенсивно вивчали Ф.Кардіні (1987), С.Єфімо-ва (1914), Г.Дельбрюк (1933), Й.Хейзінга (1988), Б.Печніков (1991), К.Іванов (1901), Ж.Руа (1996) та чимало інших науковців.

Італійський медієвіст Франко Кардіні (1987 р.) приділяв увагу не тільки самому процесу становлення середньовічного європейського лицарства і дослідженню його витоків, але й аналізував невід'ємні складові лицарської культури: культ коня, меча і бойового пояса, зв'язок між битвою і бенкетом, культ воїна-звіра (воїнів-вовків, перевертнів). Зокрема, він вважав, що саме воїни-звірі чи, за скандинавськими сагами, берсеркери, спочатку були рядовими членами чоловічих таємних військових союзів стародавніх германців, а згодом стали кістяком комітатів (військових дружин раннього середньовіччя). Ф.Кардіні наголошував, що саме готи (германське плем'я, яке мешкало в українських степах у III–IV ст. н. е.), засвоївши значну кількість різноманітних елементів культури степового скіфо-сарматського світу, у IV ст. н. е. переносять до Європи з Євразійського степу тактику кінного бою, важкоозброєну кінноту, культ меча і бойового пояса, деякі важливі елементи культу бога-воїна, що стали складовими частинами культу військового божества стародавніх германців — Одіна.