Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

«Пісня про Роланда» — це героїчна епопея французького середньовіччя, яка належить до відомого циклу поем «Королівської жести». Жести (з французької — діяння, подвиг) — героїчний епос, цикл поем, котрі сформувалися на зламі ХІ-ХІІ ст. на ґрунті більш раннього фольклору. Більшість з них була створена труверами — співцями лицарської слави, які були одним з типових проявів індоєвропейської військової культури. В «Пісні про Роланда», як і в інших французьких сказаннях-жестах, фіксується чимало архаїчних елементів з індоєвропейського мілітарного культурного комплексу, що дає нам змогу простежити їхній розвиток і збагачення в часі.

Сказане значною мірою стосується також східноєвропейського лицарства, дружинників Київської Русі-України.

Археологічними дослідженнями давньоруських міст і лицарсько-князівських поховань констатується чимало свідчень дуже давньої індоєвропейської військової культури. Здебільшого це культ меча, коня, зв'язок битви і бенкету тощо. Так, це засвідчує археологічний матеріал дружинних курганів, де вченими були знайдені мечі і рештки кінської збруї. Меч, як відомо, у ті часи був надзвичайно коштовним, а те, що він супроводжував свого господаря-лицаря у потойбічний світ, свідчить про існування сакрально-ритуальних зв'язків між власником і мечем та поширення в середовищі лицарів-дружинйиків культу меча.

У літописах XI–XIII ст. досить докладно зображено побут, звичаї, вірування княжої дружини, які багато в чому перегукуються з визначальними елементами загальноіндоєвропейєької військової культури.

Скажімо, для дружинних звичаїв того часу була властивою особлива пошана до коней, які гинули в бою. У літописах існують згадки, що таких коней князі-лицарі урочисто ховали.

Дружинна культура яскраво відображена також у перлині східноєвропейської лицарської поезії — «Слові о полку Ігоревім», у якій фігурують численні архаїчні елементи східноєвропейського військового комплексу. Це співці лицарської слави, уособленням яких виступає і віщий Боян. Червоний колір є головною барвою військової верстви воїнів-професіоналів (хоробрі русичі перегородили ворогу шлях своїми «черленими» щитами). Багато образів «Слова» тісно пов'язані з поняттям меча (культ меча і бойового пояса), де він із звичайної холодної зброї перетворюється на символ князівсько-лицарської могутності і влади.

Додаткову інформацію надають фольклорно-етнографічні джерела. Приміром, у билинах київського циклу докладно описано лицарський бенкет — архаїчне сакральне дійство, на якому укладалася угода між сюзереном-вождем та воїнами.

У колядках (найстародавніший фольклорний жанр) також нерідко зустрічаємо свідчення про військові походи князівської дружини.

Розглядаючи українське козацтво як пізньосередньовічний прояв індоєвропейських військових традицій, стикаємося із певним звуженням джерельної бази. Головним чином її складають письмові джерела та фольклорно-етнографічні свідчення. Археологія вже не відіграє такої ролі, як на попередніх етапах, хоча можливості в неї великі. Приклад цьому — розкопки археолога І.К.Свєшнікова під Берестечком. Узагалі, козацька археологія лише розпочинає активно розвиватися.

У думах та історичних піснях, які колоритно зображують звичаї і побут українського козацтва і складають основу фольклорно-етнографічних джерел, знайшли своє відображення різноманітні архаїчні компоненти козацької культури. Згадаймо найбільш яскраві з них. Це — побратимство, у багатьох найкращих зразках українського фольклору оспівується вірність побратимів, їх міцна чоловіча дружба, самопожертва. Це і вишкіл молодих воїнів-джурів (зокрема в історичних піснях про Перебийноса яскраво зображується роль джури і його допомога своєму пану-наставнику в бою з ворогом і зростання військової майстерності джури). Це — червоний колір, головна барва і ознака військової верстви козаків-лицарів (у думі «Самійло Кішка» запорозький отаман на честь втечі з турецького полону почепив червону козацьку корогву; крім того, ховаючи загиблих козаків, їх покривали червоною китайкою, — про це з великою тугою співається у багатьох козацьких піснях). Це і культ шаблі, у козацьких піснях шаблю називають панночкою, сестрицею, дружиною, а крім того, вона є символом козацької честі та гідності, ознакою приналежності до лицарського стану. Це і культ коня: не в одній пісні звучать слова про побратимство козака і коня, кінь не тільки вірний товариш у бурхливому козацькому житті, а й істота, яка може пророкувати смерть своєму козаку-побратиму. Це і характерництво українських козаків, про це дуже добре свідчать народні легенди і перекази, особливо про уславленого народного улюбленця і непереможного запорозького отамана Івана Сірка. Це і кобзарство, де кобзарі — співці лицарсько-козацької звитяги — не тільки прославляли захисників Вітчизни, а й зберегли і передали нащадкам козацьке Слово!