Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

В нашій національнії! історії так вже було — саме так діяли українські козаки, переймаючи у своїх супротивників (татар, турків, поляків, росіян) озброєння, тактику ведення бою, військову термінологію, деякі традиції і звички тощо. А в підсумку світова історія отримала таке яскраве і непересічне явище, як Український Козак! Цей самобутній феномен не схожий ні на татарського козака (легкоозброєного вершника), ні на польського шляхтича-драгуна, ні на турецького піхотинця-яничара, ні на російського побратима (?) — донського козака. Він схожий лише сам на себе — на запорожця, на українського козака, хоча увібрав у себе все найкраще і не найкраще тієї героїко-романтичної епохи. Це як мозаїчний калейдоскоп — де сотні кристаликів за допомогою системи дзеркал створюють щоразу новий малюнок, візерунок, який зачаровує нас своєю красою і довершеністю, залишаючись притому лише купкою скла. Так і українське козацтво, всотавши у себе різноманітні мілітарні компоненти, не перетворилося на якесь слабке, еклектичне утворення, а постало на їх ґрунті світовим явищем. Саме по такому шляху і треба рухатися Україні в III тисячолітті, переймати найліпше і будувати національно-правову державу.

Тут гостро постає питання про роль пересічної особистості у суспільно-політичному житті. Українці завжди славилися своїм різким індивідуалізмом і нехтуванням загальнонаціональними інтересами. Цю негативну рису української ментальності влучно характеризують народні паремії (прислів'я і приказки): Моя хата скраю, я нічого не знаю, Своя сорочка ближче до тіла тощо. Можливо, ця погана риса і сприяла українцям в їхніх невдачах у державному будівництві, тоді як їх сусіди — росіяни, зі своєї колективістською психологією створили могутню Російську, а потім Радянську імперії, а зараз знову намагаються відновити свою колишню велич і міць, та чи вдасться це їм, покаже час. З цього прикладу випливає висновок, що тільки збалансоване поєднання індивідуальних і колективних якостей громадянина дає змогу державі (як об'єднанню національно-свідомих громадян) сподіватися від нього працьовитості, мужності, відваги, самопожертви в ім'я власних сподівань та інтересів рідної країни.

Тут нам теж можуть стати у пригоді козацькі надбання і, особливо, традиції Запорозької Січі. Ця козацька, християнська республіка об'єднувала під своїми корогвами різноманітний люд, і колективістів, і індивідуалістів, а об'єднавши, створювала непересічну особистість — запорожця. Залишаючись самим собою, зі своїми позитивними, і негативними рисами характеру, він у відповідальний, конкретно-історичний момент ставав вправним і професійним воїном.

Автор не закликає до створення нової української національно-мілітарної спільноти (подібної до совків — совєтского народа — штучно створеного інтернаціонального конгломерату етносів). Ні! Не можуть бути всі українці та українки — козаками чи козачками, та й не потрібно. Хоча такі психологічні риси, як мужність, хоробрість, працьовитість, чесність тощо, тільки посилили б національну ментальність. Люди від природи не однакові, і всезагальної рівності ніколи не було і не буде, проте сила одних підтримується розумом інших. Як би автору хотілося, щоб слово Україна не пов'язувалося лише з чорнобильською катастрофою, країною тотальної корупції, з київським футбольним клубом Динамо чи з мужніми боксерами братами Кличками. А насамперед, воно асоціювалося з країною мудрих керівників, працьовитих трудівників, умілих і чесних підприємців, професійних воїнів-козаків. І нехай буде менше словесної патетики, а більше реальних справ. Автор сподівається, що його книга хоч трохи допоможе нам, українцям, на важкому і тернистому шляху розбудови Української Самостійної Соборної Держави.