Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Отже, рядові воїни і командири Української Повстанської Армії більше десяти років вели напружену і кровопролитну боротьбу з ворогами за утвердження незалежної України. Хоча вони зазнали поразки, але їх визвольна справа не загинула, а була успадкована українськими дисидентами, що, врешті-решт, і призвело до проголошення 24 серпня 1991 р. Української Соборної Держави. Окрім того, вояки і старшини УПА зробили вагомий внесок у світове військове мистецтво. Зокрема, це: створення міцної і гнучкої організаційної структури повстанської армії, яка вирішувала два головних завдання, зберігала єдність і цілеспрямованість партизанського руху і забезпечувала якнайбільшу оперативність бойових відділів; вдосконалення і посилення партизанської тактики у боротьбі з ворогом (рейди, засідки, диверсії, розвідка і контррозвідка); розгортання потужної психологічної війни, що дало їм можливість зберегти прихильність місцевого українського і неукраїнського населення, мати вплив на військово-службовців-інородців в нацистській і радянській арміях, успішно боротися (пропаганда і контрпропаганда) з апаратом психологічної війни Вермахту і Червоної Армії; взаємодіючи з ОУН, українські повстанці показали приклад, як військо може співпрацювати з політичною організацією заради перемоги над ворогом і побудови Української Самостійної Соборної Держави.

24 серпня 1991 року на політичній карті світу з'явилася ще одна незалежна держава — Україна, спадкоємниця княжої могутності Київської Русі, козацької волелюбності Гетьманщини, стрілецької наснаги УНР і ЗУНР. З того часу минуло десять років, попри всі негаразди, труднощі, помилки і спротив триває процес розбудови національної держави і її власних Збройних Сил. На цьому шляху зроблено чимало, але зробити треба ще більше, тому що від підрозділів імперської окупаційної Радянської Армії, розміщеної на території України (на базі яких було розпочато формування вітчизняних Збройних Сил), до справжньої професійної патріотичної модернізованої української армії ще далеко. Хоча з того, що зроблено, деякі елементи заслуговують бути занесеними у доробок світового мілітарного мистецтва. Це, по-перше, відмова України та її Збройних Сил від ядерного статусу. Стратегія і тактика військового мистецтва середини і другої половини XX ст. показали, що ядерна зброя виконувала позитивну роль у стримуванні агресивних дій один проти одного двох наддержав: США і СРСР (наприклад, війна в Кореї, Карибська криза, війна у В'єтнамі тощо) і давала змогу застосовувати їм у локальних війнах лише звичайну, неядерну зброю. З руйнацією СРСР і з розповсюдженням атомної зброї в небезпечних конфліктних зонах (Ізраїль — арабські країни, Іран — Ірак, Індія — Пакистан тощо) вона втрачає свій так званий позитив і набуває чорного негативу. Будь-який локальний конфлікт із застосуванням ядерних і термоядерних бомб може перетворитися у всесвітній і привести до знищення на планеті Земля всього живого, включно з людською цивілізацією. Тому ліквідація зброї масового знищення (хімічної, бактеріологічної, ядерної) — нагальна потреба земного суспільства XXI ст., і те, що зробила Україна, відмовившись від ядерного потенціалу (третього у світі, після США та Росії), — гарний приклад для наслідування політикам і генералам інших країн.

По-друге, — це побудова українських Збройних Сил на базі частин імперської Радянської Армії (за виключенням Чорноморського Флоту — помилка тодішнього президента Л.Кравчука та його політичного і військового оточення). Отримавши у спадок від зруйнованого СРСР військові підрозділи Радянських Збройних Сил, розквартированих на українській землі, чисельністю 730 тисяч, керівництво держави мало два реальних варіанти. Перший, так званий прибалтійський, — домагатися повного виведення частин Радянської Армії зі своєї території, з частковим залишенням деякого військового майна і озброєння за домовленістю, та розбудова власних збройних сил з нуля. Другий, так звана націоналізація, — створення на базі підрозділів Радянських Збройних Сил української національної армії, де все військове майно колишньої Радянської Армії проголошується власністю України, а солдати, прапорщики і офіцери самостійно вибирають, кому служити, — українському чи іншому народу. Другий шлях виявився для України більш прийнятним і був проведений більш-менш успішно, за винятком Чорноморського флоту, який став російським і отримав право базуватися у Севастополі (присутність російської військово-морської бази на території України — це ймовірна так звана шоста колона і ракетний удар в спину українській державності); розкрадання у великій кількості військового майна; невисокої боєздатності і низького національно-патріотичного духу сучасної української армії 90-х рр. XX ст., її зросійщеності (не тільки мова, але й російський дух панують в нашій армії); низького професіоналізму (останній приклад: запуск ракети типу земля-земля з її влучанням не в ціль на полігоні, а в житловий будинок у м. Броварах, що призвело до загибелі людей); люмпенізації (розкрадання майна, дідівщина, безчестя тощо). Але, попри все, наша армія на вірному шляху і, якщо будуть здійснені всі задумані реформи, вона дійсно стане українською професійною, боєздатною і високопотужною.