Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

По-третє, активна співпраця Збройних Сил України з НАТО, у межах програми Партнерство заради миру. Вони єдині з усіх армій СНД (республік колишнього СРСР, за винятком країн Прибалтики, які проголосили вступ до Північно-Атлантичного блоку своєю головною метою) не на словах, а власними справами: спільними маневрами, навчаннями, консультаціями — сприяють активізації процесу взаєморозуміння у Східній Європі, а не конфронтації, за яку виступає російський генералітет і вище державне керівництво. Українська армія бере участь також у миротворчих місіях з партнерами з НАТО на Балканах (з цією метою був створений україно-польський батальйон) та як підрозділи блакитних шоломів ООН в Африці, Азії. На думку автора, вся ця військова співпраця Українських Збройних Сил з іншими іноземними арміями буде сприяти підвищенню боєздатності, фаховості нашого національного війська і врешті-решт посприяє вступу України до НАТО. Тому що бути нейтральним і мати по сусідству Російську Федерацію, з її неоімперськими амбіціями XXI ст., яка спить і бачить Україну своєю малоросійською губернією, — справжнє самогубство як для української держави, так і для української нації.

По-четверте, участь українських парамілітарних об'єднань, а саме Української Національної Самооборони (УНСО), в локальних конфліктах (громадянських війнах) в Придністров'ї, в Абхазії, в Чечні. Попри всі зауваження щодо моральності чи не моральності втручання українців у справи інших держав (зауважимо, що у всіх цих конфліктах прямо чи опосередковано були задіяні російські війська, і тому це як відповідь на протидію російській агресії, отже, це не тільки етично виправдовує унсовців, але й відкидає від них образливий ярлик найманець), автор висвітлює цю проблему як один з аспектів мілітарного мистецтва. Сучасні військові аналітики стверджують, що період глобальних, світових воєн минув, настав час так званих локальних (обмежених) воєн і військових конфліктів. Країни, які мають величезні армії чисельністю 500 тисяч і більше, у більшості випадків неспроможні як утримувати таке військо у боєздатному, професійному і технічному стані, так і успішно задіяти його в локальній війні. Яскравий приклад — дві кавказькі війни Росії з Чечнею (Ічкерією) в 90-х рр. XX ст. За кількістю військовослужбовців і якістю зброї (особливо в авіації, танках, важкій артилерії) росіяни переважали чеченців. Але бездарність військового командування, невисока боєздатність, слабкий патріотизм російських військовослужбовців привели до того, що росіяни стали значно поступатися чеченцям. Одних вів у бій командирський наказ, а інших, окрім того, ще й дух предків і неписані гірські закони. В підсумку у росіян — програш першої війни і Піррова перемога — у другій. Що буде далі, покаже час, а нам треба робити висновки, тому що сучасні російська і українська армії, як брати-близнюки, — спадкоємці радянської, де воювали не якістю, а кількістю, де солдати завжди були гарматним м'ясом, де тупість генералів була звичайним явищем тощо. Росіяни в Чечні це знову переконливо продемонстрували. На противагу цьому, підрозділ УНСО Арго, який воював у Абхазії на боці грузинів і супроти росіян і абхазів, використовуючи великий тактичний досвід УПА, найкращі розробки Радянської та інших зарубіжних армій, зарекомендував себе як внсокобоєздатна, фахова, психологічно стійка військова частина. Унсовці застосовували диверсійну партизанську тактику, воювали як звичайний армійський підрозділ (рота) у складі грузинських військ. Вони відрізнялися від тих же грузинів міцною дисципліною, кращою тактичною і вогневою підготовкою, взаємодопомогою. Все це вони здобули під час вишколу в мирний і військовий час. Хоча грузини програли ту війну, біііці УНСО її виграли. Бойовий досвід вояків УНСО повинен стати надбанням українського військового мистецтва (вивчатися в українських військовії х академіях та інститутах), тому що вони, синтезуючи найкращий досвід УПА, Радянської та інших армій, саме сьогодні беруть участь у створенні модерної тактики і стратегії локальних військових конфліктів. А це, безперечно, є вагомим внеском українців у світове військове мистецтво. На жаль, як писав один з авторів і героїв книги Війна у натовпі, наш бойовий досвід тут, в Україні, нікому не потрібен. Дарма… Хоча автор надіється і вірить, що не за горами той час, коли словосполучення Українська Армія, українські воїни-солдати-бійці стануть синонімами могутності, сили, боєздатності, професійності, патріотизму. Наші друзі будуть радіти, почувши ці слова, а вороги — поважати. І так буде! Слава Україні! Героям Слава!