Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

У зв'язку з християнізацією Європи церква розпочала боротьбу із архаїчними, варварськими традиціями виховання молодих воїнів і перебрала на себе провідну роль у підготовці лицарства. Так, спочатку церква освячувала лише зброю, а у подальшому ввела у практику навіть посвячення юнаків у лицарі.

На перших етапах свого становлення лицарство було відкритим як для вільних, так і для підневільних людей. Але необхідність довготривалого військового навчання, спеціальної професійної підготовки і постійних вправ, а також вкрай дороге озброєння воїна-вершника і утримання його коня перетворили лицарство на професійну військову організацію. Його представники були власниками просторих земельних ділянок і отримували за свою службу винагороду від короля та інших багатих і могутніх феодалів.

Для підготовки справжнього професіонального лицаря потрібно було витратити чимало часу і значні кошти. Починаючи з семи років, сини лицарів, як правило, виходили з-під опіки жінок і під керівництвом дорослих чоловіків оволодівали умінням їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука, арбалета, полювати, навчались іншій військовій премудрості. Духовні особи (придворні клірики) знайомили їх з основами грамоти і християнського віровчення. Неабиякий вплив на юнаків справляв героїчний лицарський епос і співці — трубадури, трувери. Завдяки їм молодь поповнювала свої знання лицарської етики і поведінки, які згодом керуватимуть їхнім життям. Перебуваючи при дворах іменитих феодалів, лицарські сини нерідко виконували обов'язки пажа (слуги), а після досягнення віку чотирнадцяти років — і зброєносця. Вони супроводжували свого сеньйора на лицарські турніри, де подавали йому зброю.

Після того, як сини лицарів («дамуазо») у званні зброєносця завершували навчання при дворах своїх майбутніх сеньйорів, вони одержували можливість посвячення в лицарі, що символізувало прийняття до привілейованого соціального стану. Спочатку лицарство надавалося, за германською традицією, у віці дванадцяти, чотирнадцяти, дев'ятнадцяти, двадцяти років, але у XIII ст. посилилася тенденція відсувати цей термін до досягнення юнаком повноліття, тобто до двадцяти одного року.

Ритуал посвячення часто відбувався під час провідних християнських свят: Різдва, Пасхи, Вознесіння, П'ятидесятниці. Вочевидь, звідси і веде початок звичай «нічної варти» перед посвяченням у лицарі, який був дуже відповідальним обрядом. Майбутній лицар у довгому білому вбранні всю ніч проводив у церкві, розмірковуючи про свій майбутній життєвий шлях, про лицарський кодекс. Він молився перед зображенням святого Юрія — покровителя лицарства, — а поряд із ним лежала його майбутня зброя як німий і почесний свідок юнацьких клятв та переживань.

Посвячувати в лицарі міг будь-який лицар за формулою: «будь-кого, будь-де, будь-коли». Але здебільшого ритуал здійснювали родичі посвячуваного. Сеньйори, королі, імператори прагнули затвердити це право виключно за собою.

У ХІ-ХІІ ст. посвячення в лицарі було простим. До германського звичаю вручення зброї чи оперізування мечем додався спочатку лише обряд підв'язування золотих острогів, одягання кольчуги і шолома, омовіння перед одяганням. Соїее ж, тобто лицарський удар по шиї долонею чи плоскою стороною меча, увійшов в ужиток пізніше. У німців він звався «Ritterschlag». Можливо, упродовж деякого часу вручення зброї і лицарський удар існували паралельно. Але згодом перший елемент втратив своє значення, а другий виріс у дуже важливу церемонію.

Іноді лицарі самі зверталися до церкви з проханням освятити зброю. Проте поступово, із зростанням впливу церкви, германський військовий обряд стає спочатку релігійним, коли священик тільки благословляє меч, а надалі — й літургійним, коли клірик ще й оперізує молодого лицаря мечем зі словами: «В ім'я Бога, в ім'я святого Михаїла і святого Георгія (Юрія), я роблю тебе лицарем, будь же хоробрим і чесним».

У часи Київської Русі військовій підготовці молодих воїнів, бойовому вишколу юнаків також приділялася велика увага. На ранньому етапі свого розвитку, в ІХ-ХІ ст., княжа дружина — це типовий комітат стародавніх германців Тацита. Тому, вірогідно, військовий вишкіл молоді в ній у багатьох нюансах нагадував описаний Тацитом у германців І ст. н. е.

До тяжкого військового життя готували ще замолоду, почасти зовсім малими хлопчиками. Так, Святослав Ігоревич, у майбутньому неперевершений войовник, славетний і мужній лицар, почав воювати ще малою дитиною. Він, будучи підлітком, за давньою військовою традицією, перший кидав у бою списа: «Кинув списом Святослав на древлян, і спис полетів поміж вуха коневі й ударив коня в ноги, бо був він ще малий», — зображає літописець перші військові кроки майбутнього князя-лицаря, князя-завойовника.