Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Одним з важливих етапів підготовки майбутніх воїнів вважалося полювання. Володимир Мономах уже тринадцятирічним ходив на лови звіра. На звіра, особливо на ведмедя і кабана, часто вирушали пішки з рогатиною. За тарпанами (дикими кіньми), які в той час водилися в Дикому Полі, гналися верхи, ловлячи їх руками. Саме такі лови й описував Володимир Мономах.

Данило Галицький малим хлопчиком уже добре володів мечем (дитячим). Коли якось бояри захотіли розлучити його з матір'ю, і один із них, боярин Олександр, узяв його коня за поводи, — «Данилко вийняв меч, і рубанув його, і коня порубав під ним». Аналогічно і Данилів син Лев малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр.

Відомий давній звичай, коли юнака уперше саджали на коня після здійснення «постригу» — першого остриження волосся. Саме цей цікавий ранньофеодальний обряд зафіксовано на малюнках Никонівського літопису. Зокрема, збереглося зображення «постригу» маленького княжича Дмитра Михайловича, сина князя Михайла Ярославовича Тверського.

У XII–XIII ст. княжа дружина вже поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина — знатні бояри, великі землевласники. Молодша — отроки, «дітські», «боярські діти» або просто молодь, що походила з боярських родів та готувалася у княжій дружині до військової служби.

Лицарська молодь зазвичай відбувала службу при княжому дворі і при боярах. Літописи часто згадують, що князі утримували довірених отроків або «дітських», котрі найчастіше виконували роль розсильних, перевозили накази, листи і всілякі доручення. Інколи такого отрока звали просто слугою. Під час бою вони здебільшого наглядали за запасними кіньми дружинників, проте згодом члени молодшої дружини могли входити до складу старшої, ставати великими боярами, одержуючи вищі посади і значиміші доручення.

Українське козацтво не лише успадкувало кращі традиції вишколу лицарсько-дружинної молоді Київської Русі, але і розвинуло їх, створивши свою цілісну систему вишколу молодих козаків. Ось як про це розповідав 89-літній запорожець: «Мій батько Сидір Пересунько виховував мене вдома до 9 літ, тобто вчив працювати і Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в вірний слуга (паж), зброєносець, молода людина, що опановує військову професію на прикладі свого пана — учителя-козака, аналог зброєносця при європейському лицарі. Молоді джури (цюри) часто фігурують в українському героїчному епосі:

Маю ж я цюру, вірного слугу. Кличу-покличу на того цюру: Цюро ж мій, цюро, вірний мій, слуго! Сідлай мені коня, того моцаря….

В історичній пісні про Байду (Дмитра Вишневецького) є рядки:

В українських історичних піснях про Перебийноса (Максима Кривоноса) показано роль джури під час військових сутичок з ворогом:

Ой оглянеться та козак Перебийніс та на джуру малого Аж кладе джуро, кладе малий ще лучче за нього. «Ой поїдьмо, малий джуро, та на Сорочу Могилу, Одвідаєм, джуро малий, вражу лядську силу». Не встиг козак Перебийніс та до могили доїхати, Як узяв джура та узяв малий пістолі заряжати. Ой не вспів козак Перебийніс на могилу з'їздити, Як узяв джуро та узяв малий з пістолів палити.

Інститут джурів виправдав себе як справжня військова школа, де розгортався процес становлення, навчання, змужніння, бойового вишколу козацької молоді, де її представники поступово ставали фаховими воїнами.

Посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, Еріх Лясота, який перебував на Запорожжі упродовж цілого місяця, влітку 1594 р. констатував, що запорожці — хоробрі і підприємливі люди, «котрі з ранніх років вправляються у військовому ділі і прекрасно вивчили ворога — турків і татар…». А поляк Папроцький у своїй книзі, виданій у 1599 р., описуючи механізм військової науки на Запорожжі, серед іншого зазначав: «Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі, їздять туди, щоби привчитися до лицарського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському порядку й чуйности». Про серйозність підготовки молоді свідчить і той факт, що козаки, вирушаючи в небезпечні морські походи, неодмінно брали з собою молодиків, щоб вони «понюхали пороху» і стали справжніми воїнами.

А.Скальковський вважав, що саме молодики (джури) й були спільною рисою запорозької громади і європейських лицарських чернечих орденів (XII–XVIII ст.). Він писав: «Із багатьох прикладів ми бачимо, що при кошовому, при головних старшинах на Січі і в походах перебували завжди від 30 до 50 молодиків, тобто досить молодих, у курені записаних козаків, які сповняли при них роль хлопців (пажів) і готувалися таким чином до козачого звання. Здебільшого обиралися вони з того куреня, з якого походили кошовий або старшини (такі молодики при панові кошовому з Кущівського куреня показані у стройових реєстрах під час війни 1769). Опріч того, не тільки при старшині, а й при всякому старшому козакові був молодик (часто їхні діти і племінники або ті, хто прийшов з ними в Запорожжя), який вислужував свої роки, а потім вступав у курінь, тобто справжнє товариство. Для порівняння всіх молодих наймитів (слуг) по паланках звали молодиками, на відміну від просто робітників поденників, котрих кликали аргатами. Чи не є це явним наслідуванням чернецького іспиту (noviciam, tirocinium від tiro хлопчик, учень)?»