Юрій Фігурний - Історичні витоки українського лицарства

Відповідно до етимологічної реконструкції Т.Гамкрелідзе та В.Іванова, первісне індоєвропейське значення слова «вовк» — це розшматовуюча здобич тварина, «звір-убивця». Так, головна індоєвропейська лексема слова «вовк» — мала корінь uel з первинним значенням «роздирати», «поранити», «вбивати» і цілком відповідала завданням індоєвропейського воїна — знищити свого ворога. На базі цього кореня в індоєвропейських мовах виникли такі слова: у латинській — «роздираю», «шматую», грецькій — «рана», давньоірландській — «кров», середньоірландській — «криваві рани», готській — «грабувати», «розбій», давньоісландській — «трупи на полі битви», тохарській — «вмирати», лувійській — «мертвий».

Друге значення, більш сакральне, символізує усевидющість, усевладність, набуття певних магічно-священних функцій, таємних знань. Подібними постають, індоєвропейська лексема ueit'-(n), хетська uetna, давньоісландська vitnir, словенська vedanec, vedomec, vedavec, українська «віщун», «вовкулака» (людина, яка володіє здатністю перетворення у вовка). Наявність декількох лексем загальноіндоєвропей-ського періоду, які позначають вовка, свідчать про особливу екологічну поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, а також про його динамічну культову і ритуальну вагу, що яскраво відобразилося у прадавніх індоєвропейських традиціях.

Що ж стосується тотема «ведмедя» і його ролі в індоєвропейській сакрально-мілітарній традиції, то можна зауважити, що хоча він і відіграє тут певну роль, але його ритуальна значущість поступається «вовку», з котрим він часто об'єднується у визначених видах ритуалів, а отже, й у відповідних назвах. Так, у хетських магічних діяннях «люди-вовки» танцюють разом з «людьми-ведмедями», що аналогічно ритуальному танцю воїнів-готів у ведмежих і вовчих шкурах. У давньогерманських складних власних іменах «ведмідь» часто поєднується з «вовком», якими є, наприклад, давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfn, давньоверхньонімецькі Wulfbero, Ber-ulf, вестготське Ber-ulfus. Ось тому в подальшому викладі головна увага приділятиметься висвітленню переважно вовчого елемента в індоєвропейському образі воїна-звіра. Ведмежий чинник залучатиметься, якщо він матиме місце.

У деяких індоєвропейських діалектах існує тенденція до змішування назв «вовк» та «собака», що пояснюється, насамперед, зовнішньою подібністю примітивної собаки і вовка. Адже саме старовинні різновиди останнього стали пращурами майбутніх собак. Змішування «вовка» і «собаки» властиве також різноманітним міфологічним традиціям, де «вовки» можуть називатися «собаками» і навпаки. У германській традиції два вовки, священні тварини — супутники Одіна-Вотана, постійно називаються його собаками. Воїни, пов'язані з богом війни Одіном, іменуються як вовками, так і собаками.

В Україні і Литві вовків називали «хортами святого Юра» чи «Юровими собаками». Щодо спільного слова «хорт», яке означає і вовка, і собаку, то, ймовірно, що ціла низка вовчих тотемічних рис згодом закріпилася за собакою.

Цікаво, що міфологічні мотиви, пов'язані з вовком і перетворенням людини на вовка (вовкулака, вурдалак), поширюються також на взаємовідносини між людиною і собакою, на яку людина може перетворитися, приймаючи вигляд собакоголового чудовиська. Широко побутували уявлення про песиголовців і в українській міфології.

Культурний комплекс воїнів-звірів простежується у хетських ритуально-міфологічних традиціях, наприклад, у хетському ритуалі «Боги-Війни», де розповідається, що люди-собаки одягали відповідні собачі шати, а поруч з ними згадуються «люди-вовки». Особливий інтерес становить для нас існування в хетській обрядовій традиції явища принесення в жертву собаки і людини (можливо, військовополоненого) для забезпечення очищення хетського війська, яке потерпіло поразку, і відродження його бойового духу. Це перегукується з давньогерманським звичаєм принесення у жертву богу війни Одіну-Вотану спільно людей, вовків та собак.

Отже, образи воїна-звіра (вовка, пса) належать до числа провідних у традиційній культурі багатьох індоєвропейських народів, причому особливого значення у чоловічих військових громадах набув образ саме пса-вовка. Покровитель подібної громади, бог-войовник, поважався здебільшого у цьому образі, й усі інші члени військової спілки також ототожнювались із псами-вовками.

Взагалі, чоловічі військові громади об'єднували дорослих чоловіків у багатьох народів в епоху родового ладу. Ці спілки виконували військові і військово-магічні завдання; їхня діяльність старанно приховувалася від жінок, а іноді й спрямовувалася проти останніх. Паралельно у цих громадах здійснювалась підготовка молоді і вишкіл майбутніх воїнів. Ініціація (посвячення) молодих воїнів полягала у їх магічному перетворенні на вовків (іноді цей ритуал відбувався із застосуванням наркотичних чи алкогольних речовин), які зобов'язані були упродовж деякого часу жити вдалині від поселень «вовчим життям», воюючи і грабуючи.