Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Згідно з усім цим якісна визначеність об’єктів, яка суб’єктивно означає їх бажаність, не може забезпечувати домагання витворювати абсолютну величину вартості: завжди тільки відношення бажань одне до одного, що здійснюється в обміні, перетворює їхні предмети на господарські вартості. Це визначення безпосередніше проступає в інших, порівняно з конститутивно чинними моментах вартості, в мізерності або у відносній рідкісності. Обмін є нічим іншим, як міжіндивідуальною спробою вдосконалити незадовільні стани, що виникають із мізерності товарів, тобто якомога зменшити суб’єктивну величину нестачі шляхом розподілу даного запасу. Вже звідси насамперед випливає загальна кореляція між тим, що називають (звісно, у справедливо критикований спосіб) вартістю рідкісності [Seltenheitswert] і тим, що називають міновою вартістю. Проте тут цей зв’язок вагоміший у протилежному напрямі. Я вже наголошував, що мізерність товарів навряд чи мала б за наслідок їх оцінку, якби вона не підлягала модифікації з нашого боку. Такою вона є якраз у подвійний спосіб: або через віддачу робочої сили, яка об’єктивно збільшує запас товарів, або через віддачу об’єктів, якими вже володіють, і ця друга у вигляді зміни посідача усуває рідкісність відповідного найбільш бажаного об’єкта для суб’єкта. Таким чином, спочатку можна, либонь, сказати, що мізерність товарів порівняно зі спрямованими на них бажаннями об’єктивно зумовлює обмін, але обмін зі свого боку тільки й перетворює рідкісність на момент вартості. Помилкою в багатьох теоріях вартості є те, що вони, за передумови даності придатності й рідкісності, економічну вартість, тобто міновий процес встановлюють як щось самозрозуміле, як поняттєво необхідний наслідок тих засновків. Однак у цьому вони в жодному разі не праві. Якби, скажімо, поряд із тими припущеннями перебувало аскетичне зречення, або якби вони спонукали тільки до боротьби чи пограбування – що досить часто і має місце, – то не виникло б жодної економічної вартості і жодного економічного життя.

Етнологія повідомляє нам про дивні довільності, коливання, невідповідності понять вартості в примітивних культурах, щойно на порядку денному стоїть щось більше за найнагальніші щоденні природні потреби. Звісно, немає жодного сумніву, що це відбувається внаслідок – у крайньому разі у взаємодії з – іншого явища: неприязні примітивної людини до обміну. Чимало підстав важили для неї. Якщо тій людині бракує об’єктивного і загального масштабу вартості, вона постійно мусить побоюватися бути ошуканою в обміні; якщо продукт праці завжди виготовлений нею самою і для неї самої, вона тим самим відчужує якусь частину своєї особистості і дає злим силам владу над собою. Можливо, неприязнь природної людини до праці походить із того самого джерела. Тут також їй бракує надійного масштабу для обміну між зусиллям і результатом, вона теж побоюється бути ошуканою природою, чия об’єктивність постає перед людиною непередбачуваною і лякливою, поки у випробуваному і впорядкованому обміні з природою вона не встановила дистанції і щодо своєї власної поведінки та категорії об’єктивності. Отже, зануреність у суб’єктивність при ставленні до предмета показує людині нездійсненність обміну – як натурального, так і міжіндивідуального, – який збігається з об’єктивацією речі та її вартості. Фактично це так, немовби перше усвідомлення об’єкта як таке викликало якесь почуття жаху, немовби разом із цим певна частина «Я» сприймалася як відірвана від нього. Звідси одразу з’являється мітологічне і фетишистське тлумачення, якого зазнає об’єкт – тлумачення, яке, з одного боку, гіпостазує це почуття жаху, надає йому єдино можливої для примітивної людини збагненості, а, з іншого боку, все ж пом’якшує його і, олюднюючи об’єкт, знову наближує останній до замирення із суб’єктивністю. На підставі цього стану справ пояснюється чимало явищ. Спершу самозрозумілість і поважність пограбування, суб’єктивного і невнормованого заволодіння безпосередньо бажаним. Ще набагато раніше гомерівських часів у відсталих грецьких землях збереглося піратство як легітимний промисел, ба в багатьох примітивних народів насильницьке пограбування вважається навіть шляхетнішим, ніж чесна сплата. І це останнє цілком зрозуміле: при обміні та сплаті підпорядковуються певній об’єктивній нормі, перед якою сильна й автономна особистість відступає на задній план, до чого вона часто якраз не схильна. Через це взагалі виникає зневага до торгівлі з боку дуже аристократично-норовливих натур. Але через це обмін сприяє і спокою стосунків поміж людьми, позаяк вони визнають у ньому інтерсуб’єктивну, в однаковій мірі надпорядковану над ними об’єктивність [Sachlichkeit] і нормування.