Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Обмін являє собою не додавання двох процесів давання і приймання, а якесь нове третє, що виникає тоді, коли кожен з обох процесів перебуває в абсолютному «водночас» причини і дії іншого. Через це з вартості, яку надає об’єктові необхідність відмови, постає господарська вартість. Якщо вартість загалом зростає в тому інтервалі, який побільшують перешкоди, відмови, жертви між волею та її задоволенням, то не має передувати – якщо процес обміну полягає у тій взаємній зумовленості приймання і давання – жоден процес оцінки, який лише цей об’єкт перетворює на вартість для лише цього суб’єкта. Однак потрібне для цього здійснюється eo ipso [3] Тим самим (лат.). в акті обміну. В емпіричному господарстві природно здавна призвичаїлися надавати речам знак вартості [Wertzeichen], якщо вони вступають в обмін. Те, що тут мається на увазі, становить лише внутрішній, так би мовити систематичний сенс поняття вартості та обміну, який в історичних явищах живе лише в рудиментарному вигляді або як їхнє ідеальне значення, не та форма, в якій вони живуть як дійсні, а та, яка показує їх у проекції на площину об’єктивно-логічного, не історично-генетичного розуміння.

Це переведення господарського поняття вартості із характеру ізолювальної субстанційності в живий процес відношення можна далі пояснити на підставі тих моментів, які зазвичай розглядають як конституенти вартості: придатність і рідкісність. Придатність виявляється тут як перша, обґрунтована в устрої господарюючого суб’єкта умова, єдино лише за якою певний об’єкт може стояти на порядку денному для господарства взагалі. Щоб він досягнув конкретного рівня одиничної вартості, до неї мусить долучитися рідкісність, як визначеність самого ряду об’єктів. Якщо господарські вартості хочуть зафіксувати через попит і пропозицію, то попит відповідав би придатності, а пропозиція моменту рідкісності. Адже придатність вирішувала б, чи маємо ми взагалі попит на предмет, рідкісність – яку ціну ми маємо дати за нього. Придатність виступає як абсолютна складова господарських вартостей, як така складова, величина якої мусить бути визначена, щоб тепер вона разом із ними вступала в рух господарського вимінювання. Рідкісність, правда, з самого початку потрібно допускати як суто відносний момент, позаяк вона означає винятково кількісне співвідношення , в якому перебуває даний об’єкт до наявної сукупності рівних йому, отже, вона взагалі не торкається якісної сутності об’єкта. Але придатність, здається, існує перед будь-яким господарством, будь-яким порівнюванням, будь-яким стосунком до інших об’єктів і, як субстанційний момент господарства, узалежнює від себе його процеси.

Та обставина, дієвість якої тут описана, перш за все не правильно позначається поняттям придатності (або корисності). Те, що насправді мають на увазі, являє собою бажаність об’єкта. Бо ж будь-яка придатність не спроможна спонукати до господарських операцій із предметом, якщо її наслідком не є його бажаність. А фактично це не завжди так. Яке-небудь «прагнення» може бути співзвучним з якимось уявленням корисних нам речей, проте дійсне бажання, що має господарське значення і започатковує нашу практику, не стається навіть щодо того, коли йому протидіють тривала бідність, конституційна інертність, відведення до інших сфер інтересів, байдужість почуття до теоретично визнаної користі, осягнута неможливість досягання та інші позитивні й негативні моменти. З іншого боку, ми бажаємо і, отже, по-господарськи оцінюємо різноманітні речі, які без довільного розширення слововжитку не можна позначати як корисні або придатні; якщо ж, допускаючи це, всяке господарське бажання хочуть підвести під поняття придатності, то все-таки логічно необхідно – бо, з іншого боку, не все придатне також є бажаним – встановити бажаність об’єктів як остаточно вирішальний момент для господарського обігу. Однак навіть після цієї коректури він у жодному разі не є абсолютним моментом, що уникає відносності оцінки. Бо, як ми побачили раніше, по-перше, саме бажання не доходить до свідомої визначеності, якщо між об’єктом і суб’єктом не з’являються перешкоди, труднощі, жертви: ми дійсно бажаємо тільки там, де споживання предмета вимірюється за проміжними інстанціями, де принаймні ціна терпіння, полишення іншого прагнення або споживання відсуває від нас предмет на дистанцію, воління подолати яку і становить його бажання. Тож його господарська вартість, по-друге, яка піднімається на підставі його бажаності, може вважатися підвищенням або сублімацією закладеної вже у бажанні відносності. Адже на практичну, тобто таку вартість, що входить в господарський процес, бажаний предмет перетворюється лише через те, що його бажаність порівнюється з бажаністю якогось іншого предмета і тим самим взагалі набуває міри . Тільки якщо є другий об’єкт, щодо якого я чітко усвідомлюю, що хочу віддати його за перший об’єкт, або перший за цей другий, кожен з них має визначувану господарську вартість. Для практики початково настільки ж мало існує якась одинична вартість, як і для свідомості початково існує одиниця. З різних боків було наголошено, що двійка давніша за одиницю. Шматки поламаної палиці потребують якогось слова для множини, цілою є «палиця» як така, і в позначенні її як «однієї» палиці міститься спонука тільки в тому разі, якщо, скажімо, дві палиці розглядаються в якому-небудь відношенні. Таким чином, просте бажання об’єкта ще не веде до того, що він має господарську вартість – бо ж у самому собі він не знаходить потрібної для цього міри : лише порівняння бажань, тобто взаємозамінність [Tauschbarkeit] їхніх об’єктів, фіксує кожного з них як визначену за своїм рівнем, отже, господарську вартість. Якби ми не володіли категорією рівності [Gleichheit] – однієї з тих фундаментальних категорій, які з безпосередніх одиничностей сформували картину світу, але які тільки поступово розвиваються до психологічної дійсності, – то жодна настільки ще вагома «придатність» і «рідкісність» не витворили б господарського обігу. Те, що два об’єкти рівною мірою бажані або вартісні, через брак зовнішнього масштабу можна встановити лише так, що обох їх замінюють один на одного в дійсності або в думках, не помічаючи жодної різниці – так би мовити абстрактного – відчуття вартості. Ба, початково ця замінність не могла показати рівності вартості як якоїсь об’єктивної визначеності самих речей, а рівність могла бути нічим іншим, як тільки ім’ям для замінності. – Інтенсивність бажання сама по собі ще не має жодного підсилювального впливу на господарську вартість об’єкта; адже оскільки ця вартість знаходить вираження лише в обміні, то бажання може визначати її лише настільки, наскільки воно модифікує обмін. Навіть якщо я дуже пристрасно жадаю якийсь предмет, то цим ще не визначений його еквівалент в обміні. Справді, або я ще не маю предмета: тоді моє бажання, якщо я його не виявляю, не справлятиме жодного впливу на вимогу теперішнього власника, він вимагатиме радше лише міри свого власного інтересу до цього предмета чи міри середнього [інтересу]; або сам я маю предмет – тоді або моя вимога ставатиме настільки високою, що предмет узагалі вилучається із мінового обігу, отже, в цьому аспекті вже не буде жодною господарською вартістю, або вона буде змушена опускатися до тієї міри інтересу, яку приймає претендент на цей предмет. Тож вирішальним є наступне: господарська, практично дієва вартість ніколи не є вартістю взагалі, а за своєю сутністю і своїм поняттям являє собою певну кількість вартості; ця кількість узагалі може ставати дійсною лише через вимірювання двох інтенсивностей бажання одне одним; форма, в якій відбувається це вимірювання в рамцях господарства, є формою вимінювання жертви і здобутку; таким чином, господарський предмет не має абсолютного моменту вартості в його бажаності, як поверхово здається, а ця бажаність, винятково як фундамент або матеріал – дійсного чи мисленого – вимінювання, викликає у предметі певну вартість.