Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Відносність вартості – згідно з чим дані, бажані речі, що збуджують відчуття, перетворюються на вартості тільки у взаємності процесу віддачі й обміну, – здається, підштовхує до висновку, що вартість є нічим іншим, як ціною, і що між обома ними не може бути жодних рівневих різниць, тож їх неодноразове розпадання [Auseinanderfallen] спростовувалося б теорією. Звісно, остання стверджує: до вартості взагалі ніколи не дійшли б, якби не з’явилося те загальне явище, яке ми називаємо ціною. Те, що якась річ суто економічно чогось варта, означає, що вона мені чогось варта, тобто що я готовий віддавати щось за неї. Вартість як така може розкривати будь-які свої практичні дієвості лише тоді, коли вона еквівалентна іншим вартостям, себто коли вона взаємозамінна. Еквівалентність і взаємозамінність суть замінні поняття, обидва виражають той самий стан речей у різних формах, немов у стані спокою і в русі. Що може хвилювати нас у цілому світі, приписуючи речам, понад наївно суб’єктивне їх використання, ще й своєрідної значливості, яку ми називаємо їхньою вартістю? Їхній рідкісності самій по собі і для себе це не може вдатися. Бо якби вона існувала просто як факт і в якийсь спосіб не підлягала модифікації з нашого боку – чим вона є не лише завдяки продуктивній праці, а й через зміну власника, – то ми сприймали б її як природну і внаслідок відсутніх відмінностей, мабуть, зовсім навіть неусвідомлювану визначеність зовнішнього космосу, яка не виокремлює речі понад їхні змістовні якості. Вона походить тільки з того, що за речі мусить бути щось сплачено: терпіння очікування, зусилля пошуку, докладання робочої сили, відмова від чогось іншого, гідного бажання. Отже, без ціни – спочатку ціни в цьому широкому значенні – не дійти до жодної вартості. Дуже наївно це відчуття виражає віра деяких полінезійців: якщо не сплатити лікареві, то не діятиме лікування, яке він прописав. Те, що з двох об’єктів один вартісніший за інший, і внутрішньо, і зовнішньо видається лише так, що суб’єкт готовий віддати, мабуть, останній за перший, але не навпаки. У практиці, ще неускладненій багатьма членами, висока або мізерна вартість може бути лише наслідком або виразом цієї безпосередньої практичної волі до обміну. І коли ми кажемо, що одні речі ми вимінюємо на інші, бо вони рівновартісні, то це являє собою лише ту неодноразово повторювану поняттєво-мовну інверсію, з якою ми так часто гадаємо, що кохаємо когось, оскільки він володіє певними властивостями – тоді як ми тільки позичили йому ці властивості, позаяк ми кохаємо його, або з якою ми виводимо моральні імперативи з релігійних догм, тоді як насправді ми віримо в ці останні, бо ті перші є живими в нас.

Ціна за своєю абстрактною сутністю збігається з економічно об’єктивною вартістю; без ціни взагалі не вдалося б провести розмежувальної лінії, яка відділяє вартість від суб’єктивного споживання предмета. Справді-бо, вислів, мовляв, обмін припускає рівність вартості, не правильний з позиції суб’єктів, що укладають угоду. А і В можуть обмінювати між собою своє майно б і в , оскільки обидва останні рівновартісні. Однак А не мав би жодного приводу віддавати своє б , якби він дійсно одержував би за це лише рівновелику для нього вартість в . Для нього в мусить означати більшу величину вартості за ту, яку він посідав досі в б ; і так само В мусить більше набувати, ніж утрачати при обміні, щоб вступати в нього. Отже, якщо для А в вартісніше за б , а натомість для В б вартісніше за в , то це, звісно, урівноважується об’єктивно, з позиції якогось спостерігача. Але ця рівність вартості не існує для того контрагента, який більше отримує, ніж віддає. Якщо ж він переконаний мати справу з іншим за правом і справедливістю й обмінювати рівновартісне, то для А це можна висловити так: об’єктивно він хоча і надає В рівне за рівне, ціна (б) становить еквівалент для предмета (в) , проте суб’єктивно вартість в для нього, звичайно, більша за вартість б . Однак відчуття вартості, яке А пов’язує з в , в собі є все-таки певною єдністю і в самому ньому вже не може сприйматися той поділ, який відмежовує об’єктивну величину вартості від величини суб’єктивного додатку. Тож винятково лише той факт, що об’єкт вимінюється, тобто становить певну ціну і коштує певну ціну, проводить цю межу, в рамцях своєї суб’єктивної величини вартості визначає таку частину, з якою він вступає в обіг як об’єктивний еквівалент.