Ґеорґ Зимель - Філософія грошей

Як слід припустити від початку, має місце ряд опосередкувальних явищ між чистою суб’єктивністю зміни посідача, які являють собою пограбування і подарунок, до його об’єктивності у формі обміну, в якому речі обмінюються відповідно до рівної величини вартості, що міститься в них. Сюди належить традиційна взаємність дарування. В багатьох народів побутує уявлення, що подарунок можна приймати лише в тому разі, якщо є змога віддячити на це віддарунком, набути його так би мовити заднім числом. Це прямо переходить у регулярний обмін, якщо він, як часто трапляється на Сході, відбувається так, що продавець «дарує» об’єкт покупцеві – проте лихо останньому, якщо він не робить відповідний віддарунок. До цього належить так звана прохальна праця [Bittarbeit], яка має місце в цілому світі: збирання сусідів або друзів для підмоги при нагальних роботах без сплати за це винагороди. Принаймні усюди звично щедро пригощати прохальних працівників і влаштовувати їм за можливістю невелике свято, так що, наприклад, про сербів повідомляють, мовляв, лише заможні мають змогу дозволити собі скликати таке добровільне товариство працівників. Звичайно, ще й сьогодні на Сході та часто навіть в Італії не існує поняття відповідної ціни , яка і для покупців, і для продавців утворювала б певну межу і фіксацію суб’єктивних переваг. Кожен продає так дорого і купує так дешево, як він здатен досягти від протилежної сторони, обмін становить винятково суб’єктивну акцію між двома особами, завершення якої залежить тільки від хитрості, жадання і наполегливості сторін, однак не від речі та її надіндивідуально обґрунтованого співвідношення з ціною. Оборудка полягає саме в тому – як розтлумачував мені один римський торговець антикваріатом, – що продавець вимагає забагато, покупець пропонує замало і так потроху вони наближаються аж до прийнятної точки. Отже, тут виразно помітно, як об’єктивно відповідне виявляється із взаємної протидії суб’єктів – ціле [являє собою] входження передуючих обмінові відносин у вже загальне мінове господарство, яке, однак, ще не досягнуло своїх наслідків. Обмін уже присутній, вже існує об’єктивна подія між вартостями, однак його виконання цілком суб’єктивне, його модус і його величини прив’язані винятково до відношення особистих якостей. – Мабуть, тут і криється остаточний мотив для сакральних форм, законної фіксованості, гарантії завдяки публічності й традиції, якими наділена торгова оборудка, либонь, в усіх ранніх культурах. Цим досягнута над-суб’єктивність, якої вимагає сутність обміну і яку ще не вміли утворити через речове [sachliche] відношення самих об’єктів. Доки обмін та ідея, що між речами має місце щось на кшталт рівності вартості, були чимось новим, справа взагалі не доходила до угоди, якщо два індивіда мали укласти її між собою. Тому скрізь і аж до глибокого Середньовіччя ми знаходимо не лише публічність мінових оборудок, а передусім нові встановлення щодо величин обміну вживаних товарів, ухилятися яких не мала права жодна пара контрагентів шляхом приватних домовленостей. Звісно, ця об’єктивність механічна і зовнішня, вона ґрунтується на мотивах і силах поза межами окремого акту обміну. Предметно [sachlich] відповідна об’єктивність звільняється від такого апріорного закріплення та враховує сукупність особливих обставин, що мають бути подолані завдяки тій формі. Проте задум і принцип є однаковими: надсуб’єктивна фіксація вартості в обміні, яка тільки пізніше знаходить більш предметний, іманентний шлях. Свобідно і самостійно виконаний індивідами обмін припускає певну оцінку [Taxierung] згідно із закладеними в речі [Sache] масштабами, а тому на попередній стадії обмін мусить бути змістовно зафіксований і ця фіксація мусить бути соціально гарантована, бо інакше індивідові забракло б якоїсь вихідної точки для оцінки предметів; як і подібний мотив, так і, либонь, примітивна праця всюди дістала соціально врегульованого спрямування і способу здійснення, тут також сутнісна рівність між обміном і працею, точніше, належність останньої до першого, виявляється вищим поняттям. Різноманітні відношення між об’єктивно чинним – як із практичного, так і з теоретичного погляду – і його соціальним значенням і визнанням зазвичай неодноразово трапляються таким чином в історії: соціальна взаємодія, розповсюдження, нормування надає індивідові тієї гідності і сталості життєвого змісту, яку пізніше він набуває із його речового [sachlichem] права і доказовості. Так, дитина вірить у будь-який стан речей не із внутрішніх підстав, а тому, що вона довіряє особам, що повідомляють [їй про нього]; йме віру не чомусь, а комусь. Так, у своєму смаку ми залежимо від моди, тобто від соціального розповсюдження певної поведінки й оцінки, поки самі, досить пізно, не навчимося естетично розцінювати річ. Так, необхідність для індивідуума поширювати себе поза самого себе і водночас у цьому поширенні набувати певної надособистісної стійкості й сталості: у праві, в пізнанні й у звичаєвості – це видається силою традиції; на місці цього спершу неодмінного нормування, що хоча і виходить за межі одиничного суб’єкта, але ще не за межі суб’єкта взагалі, поступово виростає нормування, що походить із знання речей та із втручання ідеальних норм. «Поза-нами», якого ми потребуємо для своєї орієнтації, набирає легше приступної форми соціальної загальності, перш ніж воно виступає перед нами як об’єктивна визначеність реальностей та ідей. Отже, у цьому сенсі, що суцільно характеризує культурний розвиток, обмін початково є справою соціального встановлення, поки індивідам достатньо не відомі об’єкти та їхні власні оцінки, щоб час від часу фіксувати самі норми обміну [Tauschraten]. Тут мимоволі напрошуються сумніви, мовляв, ці суспільно-узаконені цінові такси [Preistaxen], згідно з якими зазвичай відбувається обіг у всіх не повністю розвинутих культурах [Halbkulturen], все-таки можуть бути лише результатом багатьох попередніх мінових акцій, що спочатку відбулися між індивідами в сингулярній і поки незафіксованій формі. Однак це заперечення не йде далі закидів проти мови, звичаю, права, релігії, одне слово: проти всіх тих засадничих форм життя, які виникають і панують у групі як цілісній, і які тривалий час уміли пояснювати лише завдяки винайденню одиничного; тоді як вони певно від початку виникли як міжіндивідуальні утворення, як взаємодія між одиничними і багатьма [людьми], так що їх походження не може бути приписано жодному індивідові окремо. Я вважаю за цілком можливе, що попередником соціально фіксованого обміну був не індивідуальний обмін, а певний різновид зміни посідача, який узагалі не був обміном, скажімо, пограбування. У такому разі міжіндивідуальний обмін був би нічим іншим, як мировою угодою, а обмін і фіксований обмін виникли б як якийсь єдиний факт. Певну аналогію з цим пропонували б ті випадки, де примітивне викрадення жінок передувало екзогамній мировій угоді з сусідами – викрадення, яке засновує і регулює купівлю і обмін жінок. Тож запроваджена цим принципово нова форма шлюбу відразу встановлюється в своїй фіксованості, що випереджає індивідуума. При цьому свобідні особливі угоди такого різновиду між одиничними людьми в жодному разі не мають передувати, а разом із цим типом водночас дане також соціальне регулювання. Передсудом є погляд, мовляв, будь-який соціально врегульований стосунок мусив історично розвинутися зі змістовно однакового стосунку, який, проте, відбувається в суто індивідуальній, соціально неврегульованій формі. Те, що йому передувало, могло бути радше тим самим змістом у цілком іншій за видом формі стосунку. Обмін виходить за межі суб’єктивних форм засвоєння чужого майна, пограбування і подарунку – цілком відповідаючи тому, що подарунки ватажку і збирані ним грошові штрафи суть перші ступені податків – і у вигляді першої надсуб’єктивної можливості на цьому шляху знаходить соціальне врегулювання, яке зі свого боку тільки й підготовлює об’єктивність у предметному сенсі; насамперед разом із цим суспільним нормуванням у ту свобідну зміну посідача між індивідами проникає об’єктивність, яка становить сутність обміну.