Юлия Буйских - «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології

Вступні слова завжди привертали мою увагу – ще зі студентських років я любила вчитуватися в ці маленькі передтексти, намагаючись між рядків розгледіти людину, яка стоїть за книгою. Однак сама я досить довго не наважувалася стати такою людиною, вважаючи, що до книги треба дозріти. Зізнаюся, що науково-популярний стиль, у якому я намагалася писати цю працю, виявився для мене складнішим за суто науковий, притаманний академічному тексту, підпорядкований відповідним структурним канонам. Розповісти цікаво та в доступній формі про складні явища і пов’язані з ними суспільні механізми, при цьому дотримуючись емоційного балансу й не перевантажуючи теорією, – завдання не з простих. Крім того, специфікою даного тексту є включення до основної частини великого масиву автентичних наративів – уривків із інтерв’ю, записаних мною у різних регіонах України. Зазначу, що я переважно спираюся на власні польові матеріли, зібрані під час написання дисертації (2007—2010 рр.). Меншою мірою залучено матеріали, записані та розшифровані вже після її захисту (2011—2014 рр.).

Ця книга є передусім даниною університетській добі, моїм першим науковим зацікавленням, разом із такими «обрядами переходу», як перші експедиції та перші тексти з усіма супровідними очікуваннями, розчаруваннями і здобутками. Невипадково цю книгу я присвятила своїй юності, а саме пам’яті мого близького друга зі студентських часів, однокурсника й однодумця, з яким ми разом пережили багато важливих, цікавих і складних подій, що супроводжували наше дорослішання в короткому проміжку між вступом до університету й другим курсом аспірантури. Цим текстом я прагну завершити період, у якому відбувалося формування моєї особистості, щоб рухатися далі, у тому числі до нового Поля, яке вже вабить мене неторованими шляхами й викликами.

Вибір теми свого часу був зумовлений передусім спрямованістю української етнологічної науки початку 2000-х, яка шукала власний шлях, балансуючи між усе ще радянською етнографією та фольклористикою, семіотикою, етнолінгвістикою, антропологією тощо. Орієнтирами для мене були праці класиків етнології, фольклористики, семіотики та етнолінгвістики.

Соціокультурна антропологія починається і закінчується людиною, її життям, почуттями, побутом і еколого-культурним оточенням. Відповідно, і передмова до книги наповнена передусім людьми й моїми зверненнями до них через текст.

Безмежною є моя повага та вдячність до тих, чиї голоси звучатимуть між рядків цієї книги, – моїх респондентів із різних регіонів України. Саме вони творили разом зі мною полотно інтерв’ю, стаючи певною мірою співавторами нарації, яку я згодом розшифровувала, знову повертаючись до їхніх голосів і усних текстів. Саме вони (емпіричним шляхом) вчили мене етиці та гнучкості, які так необхідні антропологу в полі. Саме вони допомогли мені усвідомити, в якій складній, суперечливій, гетерогенній та, безумовно, цікавій країні я живу й працюю і що я не помилилася, коли обрала саме такий професійний шлях. За більш ніж десять років моєї діяльності як етнолога та антрополога мені довелося спілкуватися з кількома сотнями людей. Забуваються поволі обличчя, розмови, життєві історії, і цього, очевидно, не уникнути, хоча пишу я про це із сумом. Однак ніколи, мабуть, не забудеться найперша етнографічна експедиція – польова практика студентів-магістрів кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету в березні 2007 року під керівництвом Ірини Ігнатенко (Колодюк), перше село – Прохорівка Канівського району Черкаської області – й перше інтерв’ю (записане тоді ще на аналоговий диктофон) з моєю «першою бабусею» – Ніною.

Написання цього тексту було б неможливим без підтримки друзів і рідних та цінних порад і допомоги багатьох колег і наставників.

Первинною ідеєю цього дослідження я завдячую д-ру іст. наук, проф. Марині Гримич, яка свого часу переконала мене, студентку другого курсу історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, перевестися на кафедру етнології, а згодом скерувала до міфологічних студій. Також завдяки Марині Гримич наприкінці 2016 року я опинилася в маленькому колективі однодумців (відділ культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства), з якими мені вдається втілювати в життя давно вимріяні наукові плани, зокрема проводити серйозні міжнародні академічні заходи. Тож дякую Олені Соболєвій, Тіні Полек, Оксані Овсіюк за їхню підтримку багатьох моїх ідей та за непохитну віру в можливість існування соціокультурної антропології як окремої дисципліни в системі вищої освіти та академічної науки в Україні. Вірю, що наша громадська організація «Центр прикладної антропології» стане важливим майданчиком для втілення всіх наукових задумів та мрій.