Юлия Буйских - «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології

Що мене особисто вражає, так це шалена популярність таких псевдонаукових видань. Бо ж ці зразки текстів важко назвати й науково-популярною літературою. Писати про «давньоукраїнські міфи» на основі сучасних етнографічних даних, зібраних, до речі, без належної паспортизації у постколгоспних селах посттоталітарного суспільства, яким є український соціум, і називати це «пережитками язичництва» – це відповідальність, яку не візьме на себе жодний вчений, для якого існує академічне розуміння, чим є історичне джерело. Однак це лише півбіди. А катастрофою є твердження на кшталт того, яке знаходимо у В. Войтовича: «Українці складають комплексне ядро найдавнішої білої раси на Землі, вік якої сягає мільйони років […]. Дослідників міфології іноді зневажливо називають “казкарями”. Дійсно, не завжди легко пам’ятати древні перекази, а часто ще трудніше повірити в них. Та немає в світі нічого більш реального, ніж міф, і ми, українці, збереглися, може, саме тому, що не можемо жити без своїх міфів і умудрились вижити всупереч демонам своєї власної природи. Тому й ведеться така непримиренна боротьба проти наших міфів, які розкривають правду нашої великої історії та історії білої раси» 29. На жаль, холодної наукової виваженості для препарування таких текстів мені відверто бракує. Хочеться запитати: «українці складають комплексне ядро найдавнішої білої раси на Землі» – це серйозно? Це заявка на амбітну наукову концепцію, яка має перекреслити не одне століття антропологічних і археологічних досліджень? Наведу цитату з іншого витвору В. Войтовича – «Української міфології». Ось що написав автор про «берегиню»: «Берегиня – богиня добра, захисту людини, оселі, малих дітей від хвороб та інших злих сил. Берегиня – оберіг непорушної вірності подружжя. Символом берегині є родинне багаття, в якому людина знаходить мир, спокій, любов і високу мораль. Рушники із зображенням берегині вивішували над вікнами й дверима. Мідні або глиняні обереги із зображенням богині носили на грудях. Найкраща пожертва берегині – це пахучі трави, особливо полин, любисток, м’ята. Зображення берегині часто подибуємо на вишиванках та писанках. Зображення чотирирукої, навіть шестирукої берегині можна бачити на деяких археологічних знахідках з бронзи. […] Про «берегиню» згадується й у “Велесовій книзі”» 30. Знову напрошується питання, звідки автор черпає ці фантазії? Як він наважується публікувати нічим не обґрунтовані твердження, називаючи це «дослідженням»? Очевидно, про наукову компетенцію в книгах автора не йдеться. Археологічні артефакти доби бронзи (друга половина III тис. до н. е. – I тис. н. е.), і тут зі мною погодиться будь-який фахівець-археолог, не можуть «порівнюватися» та співвідноситися із предметами побутової і святкової культури українського села XIX – початку XX ст., зокрема з рушниками, вишитими сорочками та писанками. Крім того, питання символіки та семантики зображень на рушниках фахівці-етнографи вивчають дуже обережно, дистанціюючи власні естетичні уподобання від об’єкта, оскільки необґрунтовані припущення та нав’язування власних концепцій досліджуваному культурному явищу можуть вилитися в поверхові фантазування стосовно того, що означав той чи той рослинний, антропоморфний або ж геометричний орнамент.

Зокрема етнологиня С. Китова, критикуючи твердження академіка Б. Рибакова, що нібито образ «богині берегині» з піднятими вгору руками відображено на вишитих і тканих рушниках (у тому числі українських із різних етнографічних регіонів), також закликає не довіряти працям сучасних українських «міфологів», які підхопили цю ідею та розвинули власну міфотворчість, украй далеку від етнографічної дійсності. Скажімо, дослідниця вказує, що на кролевецьких тканих рушниках, на яких С. Плачинда вбачає «символічну фігуру Берегині» – жінки з піднятими вгору руками, – насправді можна побачити нечіткі стилізації, причому вони навряд чи говорять про відображення певного міфологічного образу, а скоріше про «особливості виконання в техніці художнього ткання варіантів вазонів». На переконання С. Китової, наддніпрянська рушникова вишивка містить «численні зображення антропоморфних і антропоїдних фігур, поданих як у схематичному, так і в натуралістичному стилі, які у своїй безперечній чіткості не потребують ніяких, навіть високо поетичних, домислень» 31. Дослідниця також підкреслює, що жодній із опитаних нею жінок-вишивальниць не було знайоме слово «берегиня». Останнє ставить під сумнів власне «кухню» етнографічних «досліджень» згаданих письменників, оскільки в усіх їхніх творах бракує характеристики джерел, аналізу власних польових досліджень (що примушує сумніватись у їхній наявності взагалі) та хоча б мінімального ознайомлення з класичними теоріями антропології і фольклористики.