Юлия Буйских - «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології

У своїй рецензії на монографію канадської фольклористки М. Лесів, присвячену дослідженню явища «рідновірства» в Україні та в канадській діаспорі, М. Гримич справедливо вказує на те, що в українській академічній спільноті досі спостерігається снобістське ставлення до «неоязичництва» як суспільного явища, а тим більше до відповідної друкованої продукції, вивчати яку видається заняттям ніби й недостойним 14 14 Гримич М. Нові старі боги… – С. 158, 161. . Свідомо відносячи себе до таких снобів від науки, я все ж уважаю, що світоглядна система субкультури «неоязичників» надзвичайно цікава й строката, як і самі її носії, що належать до різних груп і течій. У їхньому середовищі утворилися своєрідні еклектична міфологія й система цінностей, які попри наявні історичні, релігієзнавчі та фольклористичні дослідження 15 15 Lesiv Maria. The Return of Ancestral Gods: Modern Ukrainian Paganism as an Alternative Vision for a Nation. – McGill, Queenn’s University Press, 2013. – 244 p.; Тупик О. О. Язичницькі традиції в духовній культурі українців (90-ті рр. ХХ ст.): Автореф. дис. … к. іст. наук; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – 18 с.; Сморжевська Оксана. Постмодерністські візії релігійності: сучасне язичництво у міській культурі (Україна в загальноєвропейському контексті). – К.: Видавець Олег Філюк, 2017. – 198 с.; Гуцуляк О. Б. Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз): Автореф. дис. … к. філос. наук; Львівськ. нац. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2005. – 27 с. вимагають детальнішого вивчення в рамках соціокультурної антропології. Останнє, однак, не належить до моїх дослідницьких пріоритетів, тому не висвітлюватиметься в цьому тексті.

Зазначу, що, як і частина моїх колег по цеху, я волію уникати публічних дебатів, виступів та суперечок із псевдонауковцями та фальсифікаторами. Однак такий академічний снобізм не сприяє популяризації української гуманітарної науки в суспільстві: достойні, глибокі наукові праці фахівці читають у досить вузькому науковому колі й обговорюють серед відповідної аудиторії. Натомість псевдонаукові тексти, що поширюють хибну інформацію, видаються тисячними накладами, а їхні творці не цураються публічних виступів та самопіару. Прикрим наслідком цього стало поширення безрефлексійної, некритичної, поверхневої та відверто шкідливої для суспільства друкованої продукції, зате в обгортці української національної ідеї, що може забезпечувати легку популярність у часи кризи. Ця гіпокризія ускладнюється ще й постійною нестабільністю молодого українського суспільства, яке впродовж усього свого існування переживає болісний перехід від радянських структур і світоглядних засад до західної демократичної моделі.

Очевидно, що увесь період новітньої української історії – від завершення існування УРСР до останніх років, позначених російсько-українським військовим конфліктом та економічним колапсом, – характеризувався нестабільністю та різноманітними кризовими явищами. Тож такі сюжети, як популярність сеансів Кашпіровського та «заряджання води» Чумаком через телебачення на світанку 1990-х, пізніше захоплення «неоязичництвом», потреба представників різних прошарків суспільства звертатися до гільдії екстрасенсів, ворожок і знахарок, інформація про яких поширюється в мас-медіа та Інтернеті, є різними проявами одного культурного феномена, який деякі дослідники називають «архаїчним синдромом» 16 16 Зокрема антрополог Костянтин Банніков визначає «архаїчний синдром» як своєрідний захисний механізм, що уявнює себе в тих особливих історичних ситуаціях та соціальних станах, коли «вищі форми культури» – гуманне право, закони, етико-естетичні норми – втрачають соціонормативну функцію. Дослідник вказує, що замість них у ролі «аварійних засобів соціального регулювання» актуалізуються архетипові механізми, «базові символи, що позбавлені семантичної варіативної багатовимірності». Отже, в суспільствах, що переживають глибокі кризи, спостерігається «феномен реактуалізації архаїчного у сучасному», який доцільно вивчати в когнітивному культурному контексті. Див.: Банников Константин. Архаический синдром. О современности вневременного [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.strana-oz.ru/2013/1/arhaicheskiy-sindrom-o-sovremennosti-vnevremennogo (05.02.2017). . Нині, проходячи, мабуть, найскладніший період за останні кілька десятиліть та новий етап свого state building , українське суспільство повниться новими міфами – політичними, інформаційними, медійними, історичними тощо – і переживає черговий сплеск «архаїчного синдрому». Останній не є явищем унікальним і характерним саме для сучасної доби, що прийшла на зміну постмодернізму, адже про популярність різних архаїчних вірувань у зв’язку з кризою суспільних і політичних інститутів у Європі писав ще в 1930-х роках історик Й. Хейзінга 17 17 Хейзинга Йохан. Тени завтрашнего дня. Диагноз духовного недуга нашего времени // Тени завтрашнего дня. Человек и культура. Затемненный мир: Эссе / Сост., пер. с нидерл. и предисл. Д. Сильвестрова; коммент. Д. Харитоновича. – СПб., 2010. – С. 120—123. .