Юлия Буйских - «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології

«Берегиня» як образ з’явилася в інтелектуальному просторі УРСР наприкінці існування Радянського Союзу, коли під впливом курсу на перебудову та гласність прискорилися процеси трансформації в панівній на той час ідеології 20. Тоді відбувалися пошуки ідентичності, зокрема етнічного коріння. Також спостерігався перший потужний сплеск суспільного інтересу до національної історії, духовної культури, різноманітних символів, що були до того ж оповиті романтизмом свободи нової держави, яка починала власний шлях демократичного розвитку. У той винятково нестабільний час українське суспільство, що тільки-но формувалося, переживало згаданий вище «архаїчний синдром», черговий сплеск якого ми відчуваємо нині.

На цій хвилі романтичного національного піднесення і в умовах отриманої можливості публікувати тексти на колись заборонені теми письменники В. Рубан 21і В. Скуратівський 22незалежно один від одного написали романи з назвою «Берегиня» 23. Тут варто згадати, що обидва письменники зазнавали переслідувань з боку радянської влади, тож зрозумілим є їхнє бажання опублікувати твори українською мовою, які вони не мали змоги видати в роки брежнєвського застою. По-друге, зрозумілим видається епічне полотно давньої української міфології, яке вони вимальовували, обґрунтовуючи це необхідністю створення нової національної ідеї для української держави. У цих книгах був виписаний ліричний образ давньоукраїнської богині Берегині, яка начебто існувала в українців із неясних «давніх-давен». Покровителька родини, жінок і материнства, що «оберігала» дім і родину. Однак слід добре усвідомлювати, що письменники винайшли цей образ , він є продуктом їхньої літературної творчості. Їхні книги не є історичними джерелами, на які можна покликатися, говорячи про «давність» чи «традиційність» «берегині». І якби цей образ лишився тільки літературним персонажем, не обростаючи іншими хибними конструкціями, можливо, не було б створено цілого міфу, про який ми сьогодні говоримо. Однак «Берегиня», любовно виписана цими двома письменниками, пішла в суспільство й зайняла в ньому свою нішу. Зокрема в 1995 році той же В. Скуратівський заснував часопис «Берегиня», у якому друкувалися як популярні публікації, так і статті й польові матеріали з етнографії та фольклору, зібрані різними збирачами. У той час ці публікації набули неабиякої популярності, і «берегиня» разом із символічним навантаженням «архаїчного» та «давньоукраїнського» поширилася в публічному просторі.

Приблизно тоді ж письменник С. Плачинда написав низку книг, об’єднаних нібито «дослідженням української міфології», і перша з них – «Словник давньоукраїнської міфології» 24. Знову ж таки, якби він сам позиціонував свої тексти виключно як зразки художньої літератури і якби вони так і сприймалися в суспільстві, не було б і мови про фальсифікацію джерел. Але ж автор цих книжок претендував на науковість написаного, особливо наполягаючи на концепції походження українців від носіїв археологічної культури Кукутені-Трипілля, що не витримує жодної міждисциплінарної академічної критики. Найгірше, що С. Плачинда гаряче відстоював автентичність фальсифікату – так званої «Велесової книги», – який із легкої руки деяких письменників-аматорів, та передусім окремих груп «неоязичників», став «найдавнішим літописом України», «джерелом» інформації про «давньоукраїнських богів і богинь», у тому числі про «берегиню», постать якої він змальовує так: «…найстаровинніша богиня добра й захисту людини від усякого зла […] схематичне зображення Берегині трансформувалось у малюнок тризуба, що довгі століття вшановувався і використовувався як оберіг […]» 25. У цьому та подібних висловлюваннях автора відсутнє базове для професійних істориків та антропологів поняття, а саме поняття історичного джерела та його верифікації. Звідки виникло твердження про те, що, наприклад, «зображення Берегині трансформувалось у малюнок тризуба», з якого джерела начебто «відомо» про його оберегову функцію? Це, на жаль, банальна й до того ж шкідлива міфотворчість, яка не має нічого спільного з фаховим дослідженням.

Абсолютизація всього умовно «традиційного» та «національного», включно з винайденою «берегинею», притаманна творчому доробку іншого міфотворця – художника, краєзнавця й письменника В. Войтовича 26. Його літературні твори, які чомусь видаються як «наукові праці», неодноразово критикували фахівці – знані етнологи та фольклористи 27, однак критичні рецензії й надалі залишаються текстами, принадними лише для вузького академічного кола, натомість розтиражовані «українські міфології» без натяку на критичний підхід до джерел та фахове подання матеріалів досі мають успіх у певних груп населення. Не можу не погодитися зі словами фольклористки Л. Іваннікової: «Якщо на ринку нема якісної продукції, попит буде задовольнятися тим, що є» 28.