Юлия Буйских - «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології

Враховуючи все вищесказане, я вирішила все ж за допомогою цього тексту повернутися до теми, яку колись опрацьовувала як тему кандидатської дисертації і яка, вочевидь, сьогодні є на часі, адже зміна дискурсу міфологічного прямо пов’язана з поточними змінами в нашому суспільстві. Гадаю, варто знову проговорити, нехай я і ризикую повторитися, деякі аспекти та приділити увагу низці термінологічних і методологічних проблемних питань, відповідно згрупувавши їх. Однак потрібність пропонованої книги та відповідність її змісту викликам, які стоять перед суспільством, визначатиме сам читач.

Одразу ж зазначу, що в цьому тексті я не планую окремо розглядати міфи сучасності: медійні, інформаційні, політичні, суспільні, академічні тощо, приділяючи увагу особливостям їх виникнення та функціонування 18. Побіжно я все ж торкатимусь деяких проблемних аспектів, із цими міфами пов’язаних. Крім того, я не могла не розглянути окремо один сучасний міф, а саме міф про «берегиню», який є кабінетним вимислом. Така прискіплива увага до цього міфу зумовлена передусім його популярністю в українському суспільстві, а також необхідністю розкрити його зміст і витоки, щоб розвіяти стійке масове переконання в його архаїчності.

Беззаперечним є факт, що будь-яке суспільство не може функціонувати без міфів. Міфи завжди лишаються яскравою образною конструкцією, яка твориться та функціонує за власними правилами, однак включена до різних сфер життєдіяльності суспільства. Будь-який міф – це своєрідне втілення потреби спільного переживання, спільного досвіду і пов’язаної з ним символіки. Моїм завданням не є засудження певних міфів або ж спрощене оцінювання їх у бінарних категоріях, наприклад, «добрі» вони чи «погані». У цій книзі увагу приділено переважно жіночим персонажам нижчої міфологіїсаме тому, що жіночі постаті є найбільш хибно романтизовані, застереотипізовані й пов’язані із сучасними конструктами, створеними письменниками, псевдонауковцями, засобами масової комунікації тощо. Крім того, в нашому культурно-інформаційному просторі існують образи, витворені вже в новітні часи – вони не мають жодного «давнього коріння» та зв’язку ні з архаїчними ритуалами та міфами традиційного аграрного суспільства, ні з українським фольклором другої половини XIX – початку XX ст., зафіксованим тогочасними збирачами. Одним із найпопулярніших є образ «Берегині», на розгляді якого я зупинюся детальніше.

Працюючи над цим розділом, я провела невеличкий експеримент. Спершу внесла в гугл-пошук слово «берегиня» , потім спробувала пошукати інформацію про сполучення слів «українська богиня берегиня» . У першій частині експерименту результати були такими: взуттєва фабрика, меблева фабрика, майстерня кераміки, фірма з пошиття вишиванок, медичний центр, кондитерська, житловий комплекс (ОСББ), магазин дитячого взуття, агентство домашнього персоналу, онлайн-газета жіночої громадської організації (всі об’єкти в різних регіонах України) – цілком звичайні (повсякденні) об’єкти з популярною нині назвою. А от уже предметно заданий пошук «українська богиня берегиня» дав посилання на велику кількість ресурсів, що не просто вказують на популярність цього поняття, ба навіть уже символу в публічному дискурсі, а відкривають цілий міфологічний метанаратив про «(давньо)українську богиню берегиню», яка буцімто є «символом життя і родючості, втіленням жіночності, оберігає оселю від зла і хвороб» тощо. Образ цієї начебто «давньої богині» використовується й у комерційних цілях, зокрема в такому етнографічно-рекреаційному комплексі, як «Мамаєва Слобода» в Києві, чи на курсах жіночої гімнастики «Сила Берегині», у легенду яких вписано давньослов’янське язичницьке походження жіночих тілесних практик (що, ясна річ, не підтверджується жодними історичними джерелами).

Загалом варто вкрай обережно ставитися до такої доволі поверхової практики, коли певні явища культури без належного аналізу називають «давніми», «язичницькими», такими, що їхнє «коріння сягає глибини віків», і т. п. передусім через брак вивірених та підтверджених джерел. Крім того, соціокультурна антропологія давно відійшла від того, щоб будь-яке неоднозначне і багатошарове явище в культурі однозначно й узагальнено трактувати як «давнє», «язичницьке», «дохристиянське», «пережиток» тощо.

Говорячи про міф «берегині», треба з’ясувати, коли він виник, хто його створив, яке коріння цього образу, яких форм він набуває в суспільному та політичному житті. Я детально не розглядатиму гендерні аспекти функціонування цього міфу, які всебічно дослідила О. Кісь, назвавши «берегиню» «національним втіленням матріархатного міфу» 19. Відповідно до мети цієї книги я прагну розвінчати «давність» та «архаїчність» цього міфу, спростувати декларований у публічному просторі його зв’язок із «давньоукраїнськими міфами».