Юлия Буйских - «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології

Отож, пропоную подивитися на доступні нам джерела та їх трактування. «Берегині» (саме у множині) відомі нам з давньоруських текстів XIV—XV ст., перекладених із грецької і спрямованих проти язичництва, – зі «Слова святого Григорія» (по шість разів у різних списках пам’ятки) та зі «Слова св. Іоана Златоуста» (один раз) 35.

«Слово святого Григорія» («Слово про ідолів») – апологетична пам’ятка XII ст., укладена на основі візантійського взірця – « Слова на святі світи явлень Господніх (39 Слово) св. Григорія Богослова» (повчання відомого богослова й церковного історика Григорія Богослова (Назіанина) (бл. 329 – бл. 390 рр.) 36). Відомо чотири списки цієї пам’ятки: Паїсіївський XIV—XV ст., Новгородсько-Софійський XV ст., Чудівський XVI ст., Кирило-Білозерський XVII ст. Первісний текст пам’ятки XII ст. не дійшов у жодному зі списків, а сама вона стала відомою науці з середини XIX ст. власне через вищеназвані списки 37. Автором «Слова святого Григорія» був невідомий давньоруський книжник – переписувач, очевидно, обізнаний у грецькій, який написав власний коментар до візантійської пам’ятки, вільно виклавши ідеї цього твору й критику Григорієм Богословом античного пантеону богів для осмислення поширення християнства у власній державі. Ось цитата зі «Слова», в якій згадуються «берегині» і яку використовують у різних варіаціях як дослідники, так і «міфологи»-літератори:

«Греки роблять жертвоприношення грому і блискавиці і Вилу, богу вавилонському, якого побив Данило пророк; тим же богам требу кладуть і творять і словенський люд – Вилам і Мокоші, Диві, Перуну, Хорсу, Роду й рожаниці, упирям і берегиням та Переплуту, – і по колу п’ють на його честь з рогів…» 38

Що найцікавіше в майже детективній історії з «берегинею»: пошук її у писемних джерелах та згодом у фольклорно-етнографічних матеріалах XIX ст. нічого не дав. Зокрема, одна з найвідоміших пам’яток книгодрукування, словникарства та лексикографії нової доби – «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627) авторства Памви Беринди 39, православного ченця, друкаря, гравера і лексикографа, – не містить ані інформації про «берегиню», ані натяку на існування такої богині чи її місце у язичницькому пантеоні.

Тобто, по суті, вже на початку XX ст. єдина фраза з середньовічного джерела (яке мало компілятивний характер) була потрактована як «періодизація» та дозволила деяким дослідникам припускати, що «давні слов’яни» первинно поклонялися упирям та берегиням, згодом почали поклонятися Роду й рожаницям, а потім – Перуну. До речі, далеко не всі вчені-славісти другої половини XIX – початку XX ст. із захопленням сприйняли «Слово» та означену «періодизацію». Зокрема славіст і палеограф І. Срезневський вважав, що давньоруський книжник не мав на думці створення такої «періодизації язичництва» хоча б тому, що християнину того періоду і в тих умовах розвитку середньовічної держави не могло спасти на думку розглядати язичництво під дослідницьким кутом зору, в еволюційному розвиткові цього явища. Крім того, давньоруський автор «Слова» не був, так би мовити, інсайдером, тобто він жив принаймні на триста років пізніше дохристиянської доби і знання про неї черпав із письмових джерел, написаних християнами – ченцями, книжниками, вченими. Тобто ця «періодизація» не може слугувати надійним джерелом для побудови гіпотез про «хронологію» та «етапи» слов’янського язичництва 40.

Інакшої думки трималися відомі вчені-славісти початку XX ст. Є. Анічков 41та М. Гальковський 42, вважаючи згадки про «берегинь» підтвердженням власних теорій про стадіальний розвиток давньослов’янського язичництва, його еволюцію. Вищі боги – Перун і «пантеон Володимира», далі – Род і рожаниці, і третя ланка – упирі й берегині, тобто істоти, пов’язані з культом померлих і «нижчою міфологією». Останні буцімто лишились у вигляді «пережитків» у віруваннях, як тоді було прийнято писати, «східнослов’янських селян» наприкінці XIX – на початку XX ст. На підставі тлумачення кореня «берег» вони вважали «берегинь» семантично близькими до русалок і утоплениць. Зокрема, М. Гальковський був свідомий того, що «какие это божества берегини, определенных указаний нет» , і доволі критично висловлювався щодо можливості існування «богинь берегинь» у давніх слов’ян. Однак, спираючись на тлумачний словник В. Даля та інші непоказові згадки «берегинь» у пізнішій літературі, вчений припустив, що «берегиня» є насправді іншою назвою для такого міфологічного персонажа, що виводить своє походження від померлих, як «русалка»: «Вероятно, это те же русалки, которые чаще всего показываются на берегах рек и озер. Берегини может быть другое название русалок […] естественнее всего предположить, что берегини – это некрещеные души, русалки» 43. Знову ж таки, це не більш ніж припущення окремого дослідника, до того ж це не інтерпретація, підтверджена солідним корпусом різнохарактерних джерел.