Юлия Буйских - «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології

Підсумую: вищеназвані автори псевдонаукових книжок про «українську міфологію» не зверталися до аналізу джерел та їхньої належної верифікації, одначе із книги в книгу переходили (між іншим, ніким не перевірені) «загальновідомі факти», що мали підтверджувати «давність», «архаїчність», «традиційність» і «винятковість» описуваних явищ української культури. З одного боку, так витворився міф «лубочної» традиційної української культури з абсолютизацією всіх її проявів, у тому числі родинного життя й обрядовості. З іншого боку, вже предметно повертаючись до моїх розпачливих роздумів про «берегиньство», в цих художніх творах та аматорських краєзнавчих роботах витворився ідеалізований образ «давньоукраїнської берегині». Так, за словами О. Кісь, науково-популярні публікації періоду 1990-х років «легітимізували в науковому і суспільному дискурсі образ Українки-Берегині, апелюючи до такого історичного досвіду українського жіноцтва, який, начебто, засвідчував одвічне домінування жінки, засадничий ґендерний паритет в українському суспільстві чи навіть його фемінну сутність» 32. До слів дослідниці додам тільки, що в кінці 1990-х ця міфотворчість не вичерпалася.

Образ «давньоукраїнської берегині» підхопили й розвинули субкультури неоязичників різних течій та напрямів. Найстаршими та найпоширенішими серед розмаїття неоязичницьких течій українського спрямування є «РУН Віра» («Рідна українська національна віра») та «Рідна віра», які належать до одного напряму – «рідновірства» (чи «рідновір’я»), але мають певні відмінності. «Берегиня» існує переважно в міфології субкультури «рідновірів». Так, постать «давньоукраїнської богині берегині» фігурує на безлічі неоязичницьких веб-ресурсів, а також на різних сумнівних сайтах, які попри існування великого масиву фахової наукової літератури, передусім із археології, пропагують походження українців від носіїв історико-культурної спільності Кукутені-Трипілля, як, наприклад, aratta-ukraine.com , де подано інформацію про те, що «сакральний образ берегині нагадують нам трипільські статуетки» . Відбувається цілковита підміна понять, коли археологічний артефакт, а саме теракотова статуетка IV тис. до н. е., називається «орантою» і тут же пропонується на продаж лялька-мотанка ручної роботи, яка називається «берегиня-оранта». Для вченого очевидно, що немає жодного логічного зв’язку між археологічною знахідкою, символом Оранти і лялькою-мотанкою; до того ж «берегиня» як новітній міф аж ніяк не пов’язана з ними.

Отже, сучасний образ берегині, попри його претензійну традиційність і автентичність, є цілковито новочасним винаходом. О. Кісь, вивчивши його функціонування в суспільно-політичному дискурсі, підкреслила, що «сліпа ідеалізація традиційної селянської культури українців вкупі з некритичним, беззастережним прийняттям оцінок та висновків її дослідників про виняткове становище жінки призвели до того, що матріархатний міф став невід’ємною частиною української національної міфологеми» 33. У такий спосіб «берегиня» зробила й політичну кар’єру, з’являючись у політичному образі деяких політикинь, як, наприклад, Юлії Тимошенко (з її характерною зачіскою «коса, обернена навколо голови», вишиванками й театральним звертанням до виборців «Рідні мої!») та інших діячок українського політикуму, які позиціонували себе як «берегині» нації.

Прикладом втілення образу «берегині» в мистецтві може слугувати один із сучасних муралів у Києві біля Майдану Незалежності, створений Матою Руді, художником із Коста-Рики. Мурал має назву «Берегиня». Причому коли митця запитали, чому його твір носить таку назву, він відповів, що прочитав про те, що «берегиня» – це «жіночий дух у слов’янській міфології, що означає мати вогнища та захисниця дому» 34. Вочевидь, не знайомий із локальною специфікою і тим паче з відповідною науковою літературою, художник надихнувся умовно «слов’янською міфологією» та образом, пов’язаним у суспільній думці з жіноцтвом, материнством, функцією захисту родини та країни. Останнє є особливо актуальним у світлі трагічних подій, пов’язаних із Революцією Гідності, російсько-українським збройним конфліктом та потужним волонтерським рухом, у якому велику роль відіграють жінки.

Продовжуючи розгляд новітнього метанаративу «берегині», розберімося з тією іпостассю міфу «берегині», яка відсилає нас до начебто «давнини», «традицій» і «давньослов’янського/українського язичництва». Найперше й найважливіше – ми не можемо робити далекоглядних висновків щодо образу та функцій «берегинь» у давньослов’янських міфологічних віруваннях, тому що згадки про них у джерелах дуже фрагментарні й невизначені. Крім того, навіть беручи до уваги наявні згадки про «берегинь» у джерелах, ми стикаємося з тим, що нам нічого не відомо про їхній зовнішній вигляд, місце перебування, функції, походження та інші важливі характеристики міфологічного персонажа, на основі яких його можна піддавати науковим інтерпретаціям. До слова, археологічні джерела не дають нам про «берегиню» взагалі ані дещиці матеріалу, що примушує замислитися над питанням: а чи була в різнорідних, умовно кажучи, «давніх слов’ян» така богиня?