Оршуля Фариняк - Айхо, або Подорож до початку

Я розгубився. Не очікував, що так швидко зустрінуся з тим, до кого вперто добирався майже два роки. І ось він, Майстер Каро, власною персоною…

Учитель дивився на нас глибоко посадженими очима кольору плаща. Певне, в молодості зелень очей була насиченою, зараз же вицвіла, та не втратила гостроти. Погляд Майстра зазирав у самісіньку душу. Він не знав, кому з нас трьох мав завдячувати знайомством, бо бачив уперше в житті.

— Я Айхо, — почав, хвилюючись, — внук Радо. Дід велів відшукати вас, Майстре Каро. Я подолав довгий шлях, доки доля нарешті привела в Шанталію.

В очах Майстра наче заіскрились вогники, хоча жоден мускул не здригнувся на худому зморшкуватому обличчі.

— Це мої друзі: маг Ескалар і принц Захрейну Зуфар, — продовжував я, не розуміючи для чого відрекомендував товаришів титулами. Можливо, тому, що хотів справити хоч якесь враження на Каро. Але Майстер залишався незворушним, як кам’яні мури Університету.

— Чи можемо просити притулку у вашому домі, Майстре? — спитав я, вже не тямлячи, що і говорити.

Чомусь весь шлях тепер здавався даремним…

Нарешті професор промовив:

— Ти тільки заради притулку подолав таку дорогу? — не називаючи по імені, спитав учитель.

Щоки запалали. Спантеличені друзі теж не розуміли причини прохолодного прийому.

— Дід Радо велів прибути до Шанталії і відшукати Майстра Каро. Він вважав вас другом…

— Ну-ну, не злись, — раптом, змінившись на обличчі, доброзичливо відповів Майстер. — Ти все правильно зробив. Виконав волю діда. Запрошую до світлиці, — і старий порухом руки запропонував іти за ним.

— Ви, напевне, зголодніли? — спитав Каро, розмістивши в доволі скромному, як для шанованого професора, будиночку.

Не чекаючи відповіді, старий поставив на стіл глиняні кухлі, запахло свіжим молоком, відламав по шматку запашного хліба і порізав кружальцями жовтуватий сир.

— Чим багаті, тим і раді, — усміхнувся Каро і підсунув до кожного з нас по горнятку.

Ґречно подякувавши, ми спрагло припали до солодкуватого напою. Але навіть досвідчений і дорослий Ескалар не наважувався почати розмову. Професор теж не квапився говорити чи розпитувати. В повітрі зависла недолуга тиша. Я розчаровано жував і відчував себе повним телепнем. Стільки ж сподівань покладено на цю зустріч!

Навіть балакучий Зуфар і той мовчав, лише час від часу зиркав на мене. Та, залишаючись вірним шляхетності, втручатися не став.

Ми мовчки повечеряли, і Майстер Каро, який більше не зронив ні слова, не кваплячись, зібрав посуд зі столу, спокійно сказав:

— Скоро вежа згасне. Я розміщу вас на нічліг. А зранку зустрінемось і я покажу Університет.

По вузьких гвинтових сходах ми похмуро піднялися на горище. Стіни кімнати чисто побілені, на підлозі лежав тканий килим, а у кругле невелике віконце заглядав рогатий місяць.

— Ось три накидки. Хоча ночі в Шанталії в цю пору року доволі теплі, та про всяк випадок… — старий поклав на підлогу три клуночки. — Добрих снів.

І Майстер Каро обережно зачинив двері, залишивши нас в повній розгубленості.

Раптом яскраве світло за вікном згасло. Тисячі метеликів, що світилися у кронах дерев, ніби розчинилися в повітрі. Ілюмінація згасла. Вежа Університету з яскраво освітленої споруди перетворилась на звичайнісінький маяк. Тепер гостророгий місяць і свічки-зорі вступили у законні володіння. Життя за вікном завмерло. І підкорилось ночі.

Я мовчки вмостився на тканому килимі, вкутавшись накидкою, притулився до стіни, вдаючи, що сплю. Так само мовчки повкладались і друзі.

Я свердлив очима побілену стіну, ледве стримуючи сльози. Душу роз’їдало гірке розчарування. Я продзижчав усі вуха Зуфарові про Майстра Каро. Про те, скільки всього він може пояснити, розповісти. Сподівався на зустріч з дідом. А що отримав? Навіть не впевнений, що професор зрозумів, про якого Радо я говорив. Схоже, він поняття не мав, чому невідомо чий внук мав розшукати його в Шанталії. Ой, як соромно! Виставив себе повним телепнем. А професор тільки із ввічливості прихистив нас.

Що робити? Раніше я мав хоч якийсь дороговказ. А зараз? Повна темінь і незрозумілість.

Я ще довго крутився на твердій постелі. Зуфар глибоко і повільно дихав, бачив вже, мабуть, десятий сон. Мирне сопіння Ескалара, яке ніколи раніше не заважало, тепер страшенно дратувало. Я теж хотів заснути, але сон ходив усе довкола, показуючи лише насмішкуваті гримаси.

Раптом двері скрипуче відчинилися. Я тривожно піднявся на ліктях і озирнувся на друзів, але ті міцно спали. На порозі з’явився Майстер Каро. Схоже, він ще й не лягав.