Оршуля Фариняк - Айхо, або Подорож до початку

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливуЯяка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

Чотирнадцять років я прожив у чудовій країні, що звалася Вернакія. В пам'яті вона назавжди залишилася сонячною та привітною. І тепер, блукаючи у чужих, розпечених сонцем просторах Узбережжя, я з жалем згадую вернакійські барвисті поля, повні соковитих фруктів сади і смарагдовий древній ліс, в якому жили з дідусем Радо.

Дитинство пройшло на околицях невеличкого вернакійського поселення, подалі від допитливих людських очей, в чудернацькому лісовому будиночку. Дідусь Радо був знаним знахарем. До нього приходили за допомогою ІЗ сусідніх сіл, долаючи дрімучий Хрестовий Ліс. Та прославився дід на всю Вернакію дивним вмінням приручати диких хижих звірів. З усіх-усюд з’їжджалися вельможі, які для утіхи хотіли купити приручених крилатих сифонів, однорогих лахів та колючих радиків. Та всі верталися ні з чим. Бо звірі підкорялися лише волі Радо, а з іншими залишались такими ж неприборканими та небезпечними, як і при випадковій зустрічі в лісі. Можливо, саме через це в поселенні ходили чутки, ніби дід Радо — один із колись могутніх Воїнів Шаку.

Ці безстрашні, таємничі лицарі не мали ні імені, ні дому. Їхніх облич ніхто ніколи не бачив. Якщо вони з’являлися, то лише в обладунках і шоломах, що повністю закривали лице. Воїни Шаку не підкорялися жодному володарю, не служили жодному королівству — вірні лише Справедливості. З ними рахувалися вельможі, про них складав легенди простий люд, їх боялися і любили одночасно. Дід, як і кожен вернакієць, знав і розповідав безліч легенд про Воїнів, але ніколи не стверджував причетності до них.

Скільки себе пам’ятаю, я жив з дідусем Радо. Про батьків знав лише з розповідей: вони загинули одразу після мого народження від епідемії страшної хвороби, що забрала життя половини жителів Вернакії. Я теж ледве не помер, але дід виходив та забрав на виховання. Певне, через хворобу я ріс кволим і таким не схожим на велетня-дідуся.

Одного дня, блукаючи в лісі, ми натрапили на пораненого радика. Дорослі тварини досягали зросту трирічної дитини, а цей був ще малюком. Радики не мали ні страшних зубів, ні загрозливих кігтів — симпатичні, клаповухі створіння з великими на півморди очима, тонким тілом, довгими передніми і сильними задніми лапами, на яких пересувалися, роблячи велетенські стрибки. Але розлючений радик перетворювався на небезпечного звіра. Його довгий, як батіг, хвіст випускав гострі шипи, що могли завдати смертельної рани навіть дорослій людині. Дід Радо обережно оглянув бідолаху, що стікав кров’ю, і вже хотів добити. Але я, зустрівшись поглядом з великими і повними благання очима звіра, вхопився за дідову руку, яка потяглася до ножа.

— Ні-ні, діду! Не роби цього! Пам’ятаєш, ти казав, що я маю навчитися слухати тварин, що вони промовляють до нас очима! Так от, здається, малий просить допомоги! Ми мусимо, мусимо, — і я замовк.

Здавалося: ще слово — і розревусь, як останнє дівчисько. Тепер вже сам дивився на діда, як той радик, благаючи допомогти. Пам’ятаю, як старий глянув мудрими і всезнаючими очима і таки забрав пораненого звірка додому. Він, звичайно, вилікував малого. Тоді я був упевнений, що немає нічого у світі, чого не може зробити дід. Дід Радо міг усе!

Радик залишився жити в лісовому будиночку, але через поранення не підріс ні на йоту. Кумедне, віддане звіреня скрізь пленталося за мною. Радик став мені справжнім другом. Дід часто кепкував, називав обох кволими низкоросликами. Та я не ображався, бо знав, що Радо любить мене, хоча такого не схожого на себе.