Айн Ренд: Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Доктор Роберт Стадлер перетинав офіс, потерпаючи від холоду. Весна забарилася. Мертвотно-сірий колір пагорбів за вікном здавався фарбою, розтушованим переходом від брудно-білих небес до свинцевої чорноти річки. Зрідка спалахувала сріблясто-жовтим, майже зеленим, віддалена латка схилу, негайно згасаючи. Хмари розтріскувалися від єдиного сонячного променя, а тоді, повільно проціджуючись, змикалися знову. «В офісі не холодно, — подумав доктор Стадлер. — Мене заморожує цей краєвид за вікном».

Сьогодні не було зимно; докторові здавалося, що холод сидить у нього в кістках, накопичившись за зимові місяці, коли від роботи відволікало усвідомлення браку опалення та повсюдні розмови про збереження тепла. Дедалі частіше природні катаклізми втручаються у людські справи — це безглуздо, думав він; такого ніколи досі не було, навіть за суворих зим; якщо повінь змивала частину залізниці, ніхто протягом двох тижнів не мусив перебиватися консервованими овочами; якщо під час грози вибувала з ладу електростанція, такі заклади, як Державний науковий інститут, не залишалися знеструмлені аж на п’ять днів. П’ять заморожених зимових днів, думав він, протягом яких величезні лабораторні двигуни стояли завмерлі; змарновані години, упродовж яких його люди мали би працювати над проблемами, що сягали самої суті всесвіту. Він гнівно відвернувся від вікна, але зупинився і знову повернувся до нього. Доктор не хотів бачити книжку, що лежала на столі.

Добре, якби прийшов доктор Ферріс. Чоловік зиркнув на годинник: доктор Ферріс запізнювався — нечувана річ! Запізнювався на зустріч із ним! Доктор Флойд Ферріс, камердинер науки, якого, здавалося, завжди знічувало те, що, вітаючись, він може зняти лише одного капелюха.

Несамовита погода, як на травень, — дивувався Стадлер, дивлячись на річку; безперечно, доктор так почувався саме через погоду, а не через книжку. Поклав її на найпомітнішому місці, зауваживши, що небажання бачити цей томик більше за звичайну відразу; то була емоція, якої він ніколи не визнає. Переконував себе, що підвівся з-за столу не через книжку — просто змерз і захотів порухатися. Звільнившись із пастки між столом і вікном, перетнув кімнату. Подумав, що після розмови з доктором Феррісом, викине книжку в смітник, де їй і місце.

Стадлер дивився на латку зелені та сонячного світла на віддаленому пагорбі, що була немов запорука весни у світі, де, здавалося, ніколи вже не проб’ється ні травинки, ні пуп’янка. Нетерпляче всміхнувся, й коли латка зникла, відчув раптовий пронизливий біль через власне завзяття, через ту відчайдушність, із якою прагнув це завзяття вгамувати. Пригадалася розмова торішньої зими з видатним романістом. Письменник прибув із Європи, щоб написати про доктора статтю. Зазвичай Стадлер нехтував інтерв’ю, але тут несподівано заходився говорити охоче й довго, аж занадто довго. Він помітив на письменниковому обличчі натяк на інтелект і відчув безпричинну, відчайдушну потребу розуміння. Стаття вийшла багатослівна, перенасичена дифірамбами, в ній було спотворено кожну докторову думку. Закриваючи журнал, він тоді відчував точнісінько те, що й зараз, коли так потерпав від браку сонячних променів.

«Добре…» — подумав він, відвертаючись від вікна. Доктор був готовий погодитися, що його час від часу охоплювали напади самотності; але це була добровільна самотність, туга за живим, мислячим розумом. Із гіркотою та презирством подумав, як же він утомився від усіх тих людей; він мав справу з космічними променями, натомість решта не здатні були впоратись із грозою.

Його рот судомно сіпнувся, наче від ляпаса, що забороняв такі думки. Чоловік роздивлявся томик на столі. Палітурка яскраво і свіжо лисніла: книжка з’явилася два тижні тому.

— Але я не маю з нею нічого спільного! — вигукнув він сам до себе. Цей покрик, здавалося, розчинився у невблаганній тиші. Докторові ніщо не відповіло — ні луна, ні прощення.

Назва на книжковій обкладинці запитувала: «Чому ти думаєш, начебто думаєш?»

У свідомості Стадлера, схожій на тишу судового залу, не пролунало жодного звуку: ні відгуку жалості, ні слова на захист — нічого, крім абзаців, які врізались у надзвичайну пам’ять: «Думка — це примітивний забобон. Причина — ірраціональна ідея. Дитяче уявлення, начебто ми здатні мислити, стало найдорожчою помилкою людства».