Оршуля Фариняк: Айхо, або Подорож до початку

Радо зам’явся. Він покрутив у руках давно погаслу люльку і нарешті сказав:

— Так… Але це ще не все. Сохо… — почав нерішуче дід, та я перебив його, почувши ненависне ім’я.

— Я не хочу більше чути про нього! Прислужник зла завдав стільки горя. Бідолашний радик загинув, рятуючи мене від ножа клятого вбивці. Батьки… лиходій розлучив нас, можливо, назавжди. Я стільки часу оплакував тебе, діду. І все Сохо, Сохо, Сохо! Він до всього приклав чорну руку! Ні, я довіку не забуду про ворога! — і крикнув, ніби звертався до самого Сохо, сам дивуючись тій жагучій ненависті, яка раптом прокинулась. — Ти весь цей час полював на мене, наче на загнаного звіра, а я з острахом утікав. Тепер я тебе не боюся! Тепер я стану мисливцем, а ти — здобиччю! Ти заплатиш життям за кров і сльози друзів і рідних! Я вб’ю тебе!

— Замовкни! — несподівано грізно обірвав дід.

Я здивовано зиркнув на Радо.

— Замовкни, — повторив дід, але вже м’якше. — Щоб я більше ніколи не чув цього!

— Але чому?!

Дід різко піднявся на ноги. Люлька впала з колін на землю і розкололася. Радо подивився вицвілими очима кольору зимового неба і приглушеним голосом, яким віщують погані вісті, гірко мовив:

— Ти не можеш вбити ворога, Айхо. Тому що Сохломир, або ж Сохо, — твій батько…