Оршуля Фариняк - Айхо, або Подорож до початку

Підступність і силу Сохо я знав ще з часів перевороту у Воїнстві. Та бажання захистити тебе додавало сил.

— Забирайте! — віддав наказ Сохо, тицьнувши поплічникам маленький беззахисний згорточок. — Везіть до Храму. Як тільки владнаю справи, доповім про все Мезару. Не гайте в дорозі часу…

Я не дослухав злодія.

Як одночасно переслідувати вбивць і захистити Айсолару? Тоді і прийшла думка випробувати вміння, отримані в Університеті Совредо.

Два плямисті анжири мирно куняли, прив’язані до загорожі. Отже, Сохо прилетів на вороті — велетенському птахові Воїнів Шаку. Ворота я, звичайно, не знайду, він повернеться на заклик лише господаря.

Обережно погладивши анжирів за загривок, прошепотів на забутій мові найдревніших декілька фраз. Тварини стрепенулися, мовби прокинулись від глибокого сну. Справа зроблена. Ховаючись у темряві ночі, нишком повернувся назад до будинку. Якраз у цей момент з немовлям на руках вийшли два лиходії. Заскочивши на плямистих звірів, рушили в дорогу, не здогадуючись, що далеко не заїдуть.

У будинку лишилися лише Сохо і непритомна Айсолара. Коли я увійшов усередину, вбивця схилився над ложем молодої жінки. Оголивши меча, я крикнув негіднику:

— Стій!

— А… ось і ти… — спокійно протягнув Сохо, безпечно без зброї в руках розвертаючись до мене, — я впізнав тебе ще на дорозі в Агрантак, Радомире — вірний Воїне Трьох Старійшин! — з насмішкою, наче виплюнув, зрадник. — Але я надто поспішав. Хоча тепер шкодую, що не прикінчив тебе ще тоді разом з Акермолом, Треголадом і Верамодом! — Сохо зловісно розсміявся.

— То це ти вбив їх? — ошелешено я відчув, як рука здригнулась. — Не можу повірити, що колись називав тебе другом? До останнього сподівався, що ти не причетний до злодіянь тієї жахливої ночі, що лише через свою молодість і недосвідченість став на бік зла. Але тепер бачу: гірко помилявся…

Сохо не зводив хижого погляду, але не поспішав братися за меч:

— Я хотів, щоб у ту ніч слави ти був поряд зі мною, — раптом мовив жрець.

— В ніч слави? — ледве не захлинувся від обурення я. — Отямся, Сохо! Це ж ніч ганьби! Ганьби і загибелі справжнього Воїнства!

— Та озирнись навкруги, Радо! Чи не зараз Воїни Шаку переживають розквіт! Нам належить усе: слава, влада, багатство!

— Це вже не Воїни, це — жерці!

— Тепер це одне й те ж саме! Одумайся, Радо, і наша дружба відродиться, стане ще міцнішою, ніж була.

Засліплений і одержимий, переді мною стояв колишній побратим, якого жадоба влади перетворила на чудовисько.

— Ну, чого мовчиш? Ти згоден? — квапив Сохо.

— Мені тебе шкода…

— Ну що ж, тоді помри! — загарчав Сохо і кинувся у бій.

Не розповідатиму усіх подробиць довгої і виснажливої сутички. Давалась взнаки утома від безперервної подорожі, та я бився з останніх сил. І нарешті вибив зброю із рук ворога. Але не в змозі зробити останній вирішальний удар зупинився. Сохо, миттю скориставшись розгубленістю, хвацько пожбурив короткий піратський кортик у груди. Перед очима попливло… Безсило сповзаючи по стіні, чув глухі, майже безшумні помахи крил ворота. Жрець утік. Приречено я торкнувся грудей, але не намацав крові. Ледве подряпавши шкіру, ніж Сохо застряг у подарованій Совредо кольчузі, яка врятувала від неминучої смерті.

Переконавшись, що Айсолара жива, я кинувся наздоганяти лиходіїв, в чиїх руках знаходилось твоє життя. Зовсім скоро побачив на дорозі двох вершників, які роздратовано пришпорювали анжирів, але ті байдужі до наказів, вайлувато ходили колами.

«Не дарма провів рік з Премудрим Старцем», — усміхнувся про себе.

— Що трапилось, подорожні? — крикнув злодіям, надавши голосу сільського акценту.

Жерці насторожено зиркнули. Безпорадність лиходіїв потішала.

— Та от щось трапилось з анжирами. Раптом зупинилися і ходять, мов зачаровані колами, — сказав той, що тримав немовля.

— Ми дуже поспішаємо! Виконуємо наказ Верховного Жерця! — задеркувато продовжив другий, вважаючи, що це має справити належне враження.

— О! То ви й справді поспішаєте, — вдаючи стурбованість, погодився я. — Дозвольте допомогти.

Бандити з надією перезирнулись.

— Вже замучився з цією худобою, — почав я. — Ніби показилася. Об’їжджаю усю округу, і тільки про це й чую — анжири сказилися. Та, на щастя, я знайшов на них управу. Якби не бабця, довгих років їй життя, то і не знав би про цей древній спосіб. Ану, давайте спробую.

Лиходії оживилися і, схоже, повірили у байку.

— О, бачу у вас немовля. Покладемо його краще на травичку, земля суха, ніч видалась теплою.