Оршуля Фариняк: Айхо, або Подорож до початку

Усі чотирнадцять років ми чудово жили втрьох, не знаючи ні смутку, ні печалі. Дід навчав улюбленому ремеслу, пояснював, як розрізняти цілющі трави й корінці від отруйних, розповідав про хижих звірів Хрестового Лісу. Ми часто літали на крилатих сифонах до Веселої Галявини, щоб відвідати однорогих лахів. Як тільки крилатий звір здіймався в повітря, торкаючись масивними крильми верхівок столітніх дерев, від захоплення забивало дух. Я був упевнений, що коли виросту, то так само, як дід, стану доглядачем Хрестового Лісу. Все було б добре, і, можливо, ми і далі б щасливо жили в чудернацькому лісовому будиночку, але одного дня до нас завітав непрошений гість…

Насувалася гроза. Ми з радиком ледве встигли добігти до будинку, як почалася злива. Я розтопив піч, вечеря мліла на вогні, запашний трав’яний чай парував у великому глиняному кухлі. Я чекав дідуся. Сутеніло. А Радо ніколи не залишав мене на ніч одного.

Розморившись від приємного тепла та гарячого чаю, я не помітив, як і заснув. Прокинувся від звуку гучних голосів, що наближались до дому. Двері різко відчинилися — і в кімнату увійшов дід, за ним незнайомець. Я хотів кинутися до дідуся, щоб обійняти, але суворий та стурбований вираз обличчя змусив залишатися в кутку на шкірах. Радо рвучко скинув на підлогу мокрий плащ, а я навіть не наважився підняти та повісити його біля печі. Незнайомець так і стояв у мокрій накидці і не зводив неприязних, колючих очей. Від пронизливого погляду по шкірі пробіг моторошний холод.

Дід намагався зберігати спокій, хоча помітно, що йому важко приховувати стурбованість.

— Сідай, Сохо, — глухим голосом сказав він незнайомцеві. — Зараз наймит приготує нам щось зігрітися! Айхо, ворушись!

Я, спантеличений і розгублений тим, що Радо назвав наймитом, як ошпарений, зіскочив з місця та кинувся уже до двох плащів, що лежали на підлозі. І тільки біля печі наважився похапцем зиркнути в бік незнайомця. Цей тип не схожий на вельможу, який приїхав придбати звіра. Він більше нагадував Радо: такий же кремезний, таке ж обвітрене й суворе обличчя, такі ж сильні руки. І дід назвав його по імені. Отже, вони знайомі. Напружена атмосфера в кімнаті змусила навіть малого радика залишатися в кутку і не плутатися під ногами.

— Я думав, що ти загинув, Радо, — нарешті сказав незнайомець.

— А я й загинув, — сухо відказав дід.

Чоловіки зустрілися поглядами, наче в поєдинку зійшлись на мечах. І тишу, що нависла в кімнаті, розірвав удар грому. Я ледве не ошпарився…

Слухняно виконуючи відведену роль, я підніс до столу запашний гарячий напій. Сизі потічки, наче привиди, розповзались по кімнаті. По кухлю поставив перед дідом та гостем і вже зібрався чкурнути геть. Та незнайомець міцно схопив за руку і рвучко загорнув рукав. Витатуйований символ на передпліччі, що був з у мене з дитинства (такий, як і в діда) чорним немигаючим оком дивився на дивного незнайомця. Ошелешений побаченим, здоровань зірвався з місця, ледве не перекинувши стіл. Піднявся і дід, ставши між мною та гостем.

— Ну досить! — розлючено крикнув чоловік.

Схопив з печі ще мокрий плащ і рвонув до дверей.

— Я повернуся, Радо, ти ж знаєш, але вже не сам! — крикнув погрозливо з порога.

— Я знаю, Сохо, — якось на диво спокійно відповів дід.

Після того, як двері за незнайомцем зачинилися, моє життя змінилося безповоротно. Нічого не розуміючи, я дивився на діда, який став таким же як і раніше — спокійним і суворим.

— Айхо, хлопче, я знаю, що повинен тобі дещо пояснити, але зараз ми не маємо на це часу. Збери тільки саме необхідне для подорожі, а я відпущу на волю звірів і приготую двох сифонів — полетимо на них. Схоже, ми більше не повернемося в цей дім.

— Що?…

Я не міг повірити почутому. Непроханий клубок підкотився до горла. Чому ми повинні залишити усе і летіти невідомо куди? Але довіра до діда настільки велика, що, не сперечаючись, я швидко зібрав необхідні речі. На очі накочувалися непрохані сльози. Востаннє я ходив по кімнаті, намагаючись пригадати, чи взяв усе.

На подвір’ї зчинився галас — це дід відв’язував і відпускав тварин: гриміли ланцюги, ревіли однорогі лахи, пронизливо свистіли сифони.

Я вже стояв на порозі. У руках тримав дідову торбу, а за плечима свою, з якої виглядала маленька голова радика. Радо уже запряг двох сифонів. Із ніздрів тварин шумно клубочилась сиза пара. Глянувши невдоволено на мою ношу, дід несподівано по-молодечому розсміявся. Перекинув через плече торбу, і грізний велет шумно здійняв Радо у непроглядну ніч. Підбадьорений дідовим сміхом, я теж осідлав крилатого звіра. Той змахнув сильними замашними крильми, злетів вгору, і сонний ліс миттю опинився десь далеко внизу.