Оршуля Фариняк: Айхо, або Подорож до початку

Гроза, як на замовлення, припинилась. Хмари розвіялись. Круглий місяць розлив срібне сяйво і освітив нічний небосхил. Небо вкрилось яскравими вогниками, що загадково виблискували та ніби підморгували нам, самотнім мандрівникам, які стрімко летіли назустріч невідомому.

Тієї ночі я не забуду ніколи. Вона назавжди змінила моє життя. Безтурботне дитинство скінчилось тоді, коли я піднявся в небо та востаннє глянув на наш дім. Смуток до нудоти стискав серце. Та коли я підняв голову і побачив попереду силует кремезного діда на гордому сифоні, то сміливо розпрямив плечі і підставив обличчя прохолодному вітру. Дивне, хвилююче відчуття охопило з новою невідомою силою. Свобода!

Стрімкі сифони безшумно розрізали освіжаюче нічне повітря. Під руками відчувалась, вкрита наче панциром з жорстких лусок, прохолодна спина крилатого звіра. Його довга міцна шия з маленькою головою, на якій красувався вінок із гострих наростів, що нагадували роги, інколи вигиналася дугою, а голова поверталася назад, і я міг роздивитися пащу повну небезпечних зубів.

Ми швидко пересувались. Хрестовий Ліс давно скінчився. Поля сусідніх поселень перерізала тоненька річка Бистринка, за якою виріс молодий кленовий гай. Але і той стрімко промайнув, вислизнув з поля зору. Тепер ми ширяли над незнайомими землями. На горизонті частіше з’являлися пагорби з невисокими рідкими лісами, що нагадували чоло облисілого чолов’яги. В темному плесі водойм відбивалися мерехтливі вогні зірок. Дід пояснив, що почалися болота Невмору, які відділяли рівнини Східної Вернакії від гір Західного Тимору. Ми летіли на Захід.

Таких довгих перельотів я ще ніколи не робив, тому страшенно хотів їсти і валився від утоми. Радик теж невдоволено давав про себе знати, час від часу випускав кігтики, але так, щоб не поранити. Незважаючи на нашу нічну подорож, дід виглядав повним енергії і сил, хоча обличчя виказувало надмірну зосередженість, а погляд — задумливість. На ранок Радо вирішив дати перепочинок крилатим перевізникам. А я відчував: очікує серйозна розмова.

Зручно вмостившись на пожовклій сухій траві, дід витягнув з торби духмяний вернакійський хліб. Язик ласо загріб слину, що накотилась до рота. Радо усміхнувся, вділивши шматок хліба з жовтуватим сиром. Могутня спина вперлась у покручений стовбур порослого мохом дерева. Радо запалив улюблену люльку, пускаючи кільця голубуватого диму, а радик, зрадівши, що нарешті на твердій землі, поскакав вполювати й собі харч.

— За кілька тижнів, Айхо, перетнемо гірські хребти і доберемося до Сакарії, — почав дід, не випускаючи люльки з рота. — Сакарія — велике шумне місто на березі Південного моря, що кишить усіляким збродом. Та найгірше пірати і работорговці. Але, на жаль, тільки через Сакарію найближчий шлях до моря.

Я ледь не вдавився від почутого, а дід уже продовжував:

— Ми не затримаємось в Сакарії, лише потрібно потрапити на корабель, який відпливає до Шанталії. Там зупинимось у давнього друга, Майстра Каро.

Я прослідкував за поглядом діда, який задумливо вглядався крізь голубуваті кільця диму у низьке засмучене небо. І навіть смачний шматок вернакійського хліба не міг відволікти від нав’язливої думки, яка ще з вчорашнього вечора вперто засіла в голові.

— Діду, ти Воїн Шаку? — випалив я і злякався.

Якби не події вчорашньої ночі, можливо, б ніколи не зважився. А дід мовчав. І я вже пошкодував, що не втримався. Ну що я верзу, це ж все дитячі казки.

— Так, Айхо, — несподівано отримав відповідь. — І той незнайомець, що вчора був у нас, — теж.

Я перестав жувати і від несподіванки навіть забув закрити рота. Не встиг отямитись від того, що дід виявився Воїном Шаку, як дізнався, що і злий непривітний чоловік, через якого мусили тікати, теж!?

Та Радо несподівано закричав:

— Айхо, сідай на сифона! — Дід уже зірвався на ноги. — Айхо, ти чуєш? Сідай на сифона!

Я прийшов до тями лише тоді, коли підняв голову і в сірому непривітному небі побачив трьох вершників, які наближалися на велетенських, не бачених мною, птахах. Наші сифони в порівнянні з цими крилатими фортецями здавалися безпомічними комахами. Я завмер від жаху і, мов зачарований, дивився в небо.

Радо схопив за руку.

— Айхо, — якомога спокійніше намагався сказати дід, — сідай на сифона і лети на Захід. Запам’ятай, ти маєш добратися до Шанталії і знайти Майстра Каро.

Дід відпустив руку, і я відчув щось тверде. Розкривши долоню, побачив амулет із зображенням скрученої в клубок змії.