Оршуля Фариняк - Айхо, або Подорож до початку

— Що, не спиться? — спитав старий.

— Ні.

— Тоді вставай, є про що поговорити.

— А як же друзі? Вони спохопляться. Треба їх попередити, — сказав я, лиш би не йти за дивакуватим старим.

— Не хвилюйся, вони міцно просплять до самісінького ранку, — хмикнув Майстер. — В їх молоко я додав трохи товченої дрімоти, зате добре відіспляться. А нас, хлопче, чекає довга розмова.

Чомусь тепер зовсім не хотілося йти за старим, який уже сходив по східцях. Але щоб не здаватися боягузом, я все ж спустився, прихопивши Зуфарового ножа. Так, про всяк випадок.

Майстер мирно сидів за столом, де нещодавно вечеряли. Пахло воском. Свічка тьмяно освітлювала невеличку кімнатку. Каро сидів, безтурботно відкинувшись на спинку крісла. Короткий кинджал вправно мелькав у старечих руках, розколюючи купку горіхів.

— Сідай, — дожовуючи горішок, сказав Каро, показавши на місце навпроти.

Я мовчки опустися на стілець.

— Ну, розповідай, — спокійно, навіть ліниво почав старий.

Я здивовано заморгав, не знаючи що казати.

— Мовчиш? — криво усміхнувся Майстер. — Говори вже, чого насправді прибув до Шанталії?

— Насправді?.. — ще більше здивувався, — Я ж говорив, що дід…

— От тільки не починай про діда, — різко перебив Каро. — Я дуже добре знаю Радо. Ми справді друзі. А от хто ти? І чого видаєш себе за внука? Ось про що хочу дізнатися!

Я не повірив вухам.

— Та що ви таке кажете? Я — Айхо!

— Цить! — і голос старого гримнув, наче грім, миттю змусивши стулити рота. — Що вам знадобилося тут, в Шанталії?

Я відчував, як незрозумілий страх і безсилля підіймаються зсередини, шлунок наче перевернувся.

— Мій дід загинув, і я…

— То ви думали, це вас врятує?! — знову гримнув Каро.

— Нас? — ще більше не розуміючи повторив я.

— Ви сподівались, що, позбувшись Радо, зможете підіслати у школу шпигуна? Та ви себе видали із тельбухами! — Каро зиркнув колючими очима, що з-під кошлатих брів стирчали, як два ножі. — Спочатку цей дивний лист, адресований нібито Айхо. Але в молоденькому прихвосню, що доправив листа, я одразу розпізнав жерця. О, їхню виправку і ходу я не переплутаю ні з чим! А Даклара? Не повірю, що випадково зустріли на вулиці! Чого ти на нього так зиркав? Га? А тепер ще й Айхо об’явився. Та ми знаємо, що Айхо загинув! — і старий спересердя гримнув кулаком по столі.

Здавалося, що це дурний сон. Я от-от прокинуся — і привітний світ Шанталії знову усміхатиметься. Але я не прокидався. Старий метав очима грім і блискавки, нависав темною хмарою і гуркотів: «Шпигун! Що хочеш розвідати? Що тут потрібно? Що, що, що, що?!» В голові паморочилось від потоку незрозумілих запитань. А останні слова старого гуділи дзвоном: «Знаємо — Айхо загинув!..»

Раптом двері за спиною Каро відчинилися. Заскрипіли зловісно і грюкнулись об стіну… Вогонь свічки сполохано затріпотів. У кімнату, наче привид, увійшов темний силует, закутаний в плащ. Обличчя приховував капюшон, завбачливо натягнутий на самісінькі очі. Примара підняла опущену голову:

— Айхо?! — капюшон сповз, відкриваючи обличчя.

Перед очима попливло. Стіни закружляли в божевільному танку. Холодний піт стікав по чолу.

Я схвильовано ойкнув і кинувся в обійми «привиду»:

— Діду!!!

— Схоже, я трохи переборщив, — усміхнувся Каро.

Всі троє всілися біля розпаленого каміна, що кидав тепле, добре світло в напівтемну кімнату. Веселі відблиски тіней витанцьовували на білих стінах, оспівуючи радість довгоочікуваної зустрічі.

Я не відходив від діда. Не міг натішитися.

А дід змінився… ось і нові зморшки посікли смугляву обвітрену шкіру. Погляд ще більш задумливий. Сірі вицвілі очі бачили те, чого не бачив ніхто. Дід ласкаво усміхався і гладив, як колись, по голові, перебираючи неслухняне волосся. Ставало спокійно, безтурботно, затишно, як у дитинстві.

— Пробач, малий, що добряче налякав, — продовжував Каро. — Ми вже давно поховали тебе.

Я глянув на діда.

— Корабель, на якому ти відплив з піратами, не повернувся і до Сакарії так і не доплив. Я загубив твій слід біля підніжжя Вершини Тиші. А звідти не повертаються…

— Та я ж повернувся.

І дід, і Каро здивовано і якось сумно перезирнулись:

— Отже, ти був там? — майже налякано запитав Радо.

— Був. Діду, ти вважав мене загиблим, а я похоронив тебе.

— Мені просто пощастило, Айхо, — перебив дідусь. — Краще розкажи, як дістався Шанталії? — повіяло прохолодою в рідному голосі.

Я насторожився. Якось коротко, не вдаючись у деталі, розповів, як з Вершини Тиші потрапив на Великий Шлях, потім — в Сакарію, а там по морю до Шанталії.