Оршуля Фариняк - Айхо, або Подорож до початку

Шкіра молодика, освітлена шанталійською ніччю, бурштиновим сяйвом виїдала очі. Уже ні краса міста, ні нові враження не вабили. З того часу, як рука доломарта потисла мою, я не міг думати ні про що! Та, дивлячись на дивний спокій друзів, здавалося, що все це ввижається після довгої мандрівки.

— Прийшли, — дружелюбно мовив Даклар, вказуючи рукою на велетенську дерев’яну браму із майстерно вирізьбленими дивакуватими узорами.

Кам’яний, нездоланний мур наче вхопив у обійми дерев’яні ворота. Мур видавався таким височезним, що шпиль гігантської університетської вежі лише визирав з-за кам’яного укріплення і впирався в нічне небо.

Велич воріт вражала. Ми не одразу помітили маленьку, нижчу від людського зросту, непримітну брамку, яку і відчинив Даклар. Схилившись майже вдвоє, високий доломарт жестом руки запросив і зник за брамою.

Зуфар і Ескалар довірливо попрямували за юнаком. А як останній дурень чи боягуз з недовірою дивився на величезний мур, який тепер відділяв від друзів. Цей загадковий доломарт ніяк не виходив з голови. Та, подолавши хвилювання, я пройшов крізь низьку браму, впевнений, що там знаходиться не Університет.

На мить я навіть забув про доломарта: алея віковічних дерев з розлогими кронами вела до головної будівлі Університету. Розкішно-величний будинок стояв на підвищенні і опирався на три ряди мармурових колон, всіяних гірляндами яскравих вогнів. Тисячі кольорових метеликів переливалися в зеленому листі веселковими барвами. Їх феєричне мерехтіння живого руху перехоплювало подих! Безліч яскраво освітлених споруд утворювали цілий світ Університету. Здавалось, ніч не зупиняла його бурхливого життя.

Спудеї і вчителі разом прогулювалися в легкій прохолоді ночі після спекотного шанталійського дня. Хтось, притулившись до віковічного стовбура, штудіював тяжку науку природознавства; хтось розглядав у дивне товсте скло рідкісну нічну комаху, що прилетіла на яскраве світло вогнів.

Життя за високими кам яними стінами вирувало і кипіло.

— Знайомтеся — це і є Університет Природознавства! — констатував доломарт, і увага знову повернулася до нього.

— Наш Університет один з найдревніших в Шанталії, — з гордістю продовжував Даклар, — його заснували ще за Ери Драконів. Говорять, що першими викладачами Університету були найдревніші. Віковічні дерева, які ви бачите, пам’ятають ті древні часи. Наші вчителі вміють з ними розмовляти, але ці знання мають лише обрані.

— Чого ж навчають в Університеті? — зацікавлено спитав Зуфар.

— Вивчаємо древню мудрість і таємниці природи.

— А історію прадавніх родів, для прикладу доломартів, не вивчаєте? — запитав я.

Юнак зиркнув, але спокійно і впевнено продовжив:

— Прадавні роди найтісніше пов’язані з природою. У сиву давнину не було такої прірви між природою і людиною, яка існує тепер. Зачекайте тут. Я спробую відшукати Майстра Каро, — перевівши мову, юнак залишив нас під кроною одного з велетнів-дерев і, змішавшись із натовпом, зник.

— Айхо? Щось не так? — зацікавлено спитав Ескалар. — Ти ведеш себе якось дивно.

— А вас хіба нічого не дивує?

Зуфар розсміявся:

— З того часу, як я побачив Шанталію, не перестаю дивуватись…

— Та я не про це, — квапливо перебив я брата. — Хіба вас не насторожив дивний колір шкіри нашого нового знайомого?

— Насторожив? — здивовано мовив Ескалар. — Чому?

Я замешкався:

— Невже бурштиновий відтінок шкіри Даклара не дивує? — майже шепотом спитав я, чекаючи нарешті хоч якоїсь реакції.

Тут уже розсміявся і Ескалар:

— Друже, мандрівка і справді видалась не з легких. Потрібно відпочити, — поблажливо постукав рукою по плечі маг.

— Айхо, шкіра Даклара така ж біла, як і твоя. Можливо, більш засмагла під південним сонцем, — обережно додав Зуфар.

— І ти так вважаєш? — спитав я Ескалара.

Маг добродушно кивнув.

— Але ж… — почав я, та безтурботні усмішки друзів зупинили. Може й справді варто відпочити.

Даклар наближався. За ним шкандибав високий і худющий чоловік. Довжелезний болотного кольору плащ совався по землі, від чого незнайомець здавався ще вищим. Продовгувата, без жодної волосинки голова чоловіка блищала, як намащене яйце, а кущисті посріблені сивиною густі брови сходилися дашком над переніссям. Безбородий старий не нагадував поважних сивобородих професорів, яких зустрічали на вулицях міста.

— Познайомтесь — професор природознавства, Майстер Каро, — з гордістю відрекомендував юнак учителя.