Оршуля Фариняк - Айхо, або Подорож до початку

Будь мужнім!

З любов’ю, твоя бабуся Есха».

Я дочитав до кінця. Папір у руках став теплим. Ніби нізвідки повіяв легенький вітерець. Здалось, що лагідна рука Есхи торкнулася щоки. Я пригорнув листа до серця. Але одразу ж згадав про наказ знищити і кинувся до каміна. Майстер Каро перехопив.

— Айхо, зачекай! — крикнув навздогін дід. — Не квапся. Те, що написано в листі, дуже важливо. Потрібно перечитати ще раз і ще раз, вивчити напам’ять. І тільки тоді знищити. Передай листа Каро.

Вивільнившись із цупких рук старого, я простягнув йому пожмаканий папір. Каро швидко перечитав і ошелешено зиркнув на діда.

— Це міняє справу, — з полегшенням підсумував Майстер.

— Міняє, — невесело сказав Радо. — Нам з тобою, двом старим йолопам, потрібно вибачитись перед Айхо. Схоже, мій хлопчик немало пережив за коротке життя.

І дід обійняв, прошепотівши: «Пробач».

— Пробач, хлопче, — дружньо постукав по плечу Майстер. — А дивлячись на тебе, й не скажеш, що ти той, хто зміг повернутися з Вершини Тиші, — старий добродушно розсміявся.

— Радий, друзі, що все так на славу вирішилось. Та скільки б нам усього не хотілось сказати чи почути один від одного, ніч шепоче з усіх кутків і підганяє до сну. Негоже друзям стерегти темінь. Хай ранок проспіває веселу сонячну пісню зустрічі. А зараз — спати, спати, спати… — і Каро, усміхаючись та розмахуючи руками, наче пташок, зігнав нас.

Дуже не хотілося розлучатися з дідом. Ще стільки всього хотів розпитати. І в його очах горів допитливий вогник. Але Радо ласкаво погладив по голові і, погодившись з товаришем, загнав, як малого, спати.

— Завтра буде вдосталь часу, щоб наговоритись, Айхо. А зараз нехай сон напоїть снагою і здоров’ям на новий день.

Ранішнє пустотливе сонце заскочило у вікно і розсипалось по стінах веселими миготливими посміхайчиками. Я розплющив очі, і уста самі по собі розпливлись в усмішці. Вже давно не почувався таким щасливим!

Миттю зібравши нехитру постіль, радісно і безтурботно кинувся будити друзів. Зуфар ліниво потягався. Ескалар, примружившись від яскравого світла, здивовано вигукнув:

— Ми щось проспали з тобою, Зуфаре. Ти тільки поглянь на Айхо! Та він увесь світиться від щастя!

Я й не приховував хорошого настрою і шкірився на всі зуби.

— Не знаю, можливо, в цій кімнатці якось по-особливому спиться? Бо я вже років зі сто так міцно не спав, — протираючи очі, сказав Зуфар. — Айхо, а й справді, це на тебе сон так подіяв? Лягав ти в препаскудному настрої. Ми з Ескаларом боялися і зачепити. А тут такі метаморфози! Не даремне кажуть: ранок вечора мудріший.

Друзі усміхнулись і переглянулись. А я, радіючи ще дужче, зрозумів, що Зуфар і Ескалар нарешті потоваришували.

— У мене радісна новина, друзі! — вигукнув я. — Дід Радо — живий! І сьогодні я вас познайомлю!

— Оце так! Чудова новина, Айхо! — щиро радів Ескалар.

— Неймовірно! Воістину, Шанталія — країна див! Вітаю, друже! — зіскочив на рівні ноги Зуфар і обійняв.

— Отже, не даремними були поневіряння, — задумано сказав я. — Дякую, друзі, без вас я б не впорався.

Ескалар піднявся і дружньо обійняв нас.

— Я щасливий, що доля звела з вами. І пробачте за ті прикрощі, яких завдав. Знаю: виправдання не маю. Та все ж надіюсь, що пробачите. Особливо ти, Зуфаре, тобі дісталось найбільше.

Зуфар опустив голову, але за мить білозубо вишкірився:

— Що було, те загуло! Не думав я, що побратаюсь з геліонатом, — і товариші, потиснувши один одному руки, щиро обійнялись.

— Якщо у мене колись народиться син, — розчулено почав маг, — я б хотів, щоб він був схожим на тебе, Зуфаре.

— А чим я гірший? — усміхнувся я.

— О! З тобою, Айхо, аж надто часто трапляються усілякі приключки. Якби був твоїм батьком, то вже б досі посивів. Хоча… син Айсолари і Сохломира — і мій син.

Так добре, так легко стало на душі. Забувалося усе кепське. Хотілося жити, ось так весело і дружньо і ніколи не розлучатися. Але Ескалар, ніби прочитавши думки, раптом сказав:

— Так не хочеться тепер вас, друзі, покидати, але час в дорогу. Надто тісна обітниця тримає з Орденом. І справ набралось по горло. Та й з Бреагором розібратися пора. Думаю, він вже доніс Верховному. А щодо тебе, Айхо, не хвилюйся: ні Орден, ні жерці не дізнаються, де ти. Принаймні не від мене. Слово друга.

Я з тугою дивився на геліоната. Ніби й не новину почув, та все одно у грудях защеміло. Прощатися не хотілося, хоча й розумів, що це неминуче. Я непомітно глянув на Зуфара і боявся навіть подумати, що і той зараз повідомить схожу звістку.