Оршуля Фариняк - Айхо, або Подорож до початку

В порт нас провів Даклар, але одразу ж ввічливо покинув. Дав можливість попрощатися з другом. Якось надто швидко Ескалар знайшов корабель. А я сподівався, що хоча б до полудня потратимо на пошуки підходящого судна.

Ескалар жартував більше, ніж звичайно. І на мить здалось, що йому зовсім не хочеться їхати. В очах друга я бачив смуток. І в тому смутку ховалася небезпека, яка неминуче чекала вигнанця геліоната. Ми залишалися на мирній, дружелюбній землі Шанталії, а Ескалар повертався назад у світ жерців, піратів та рабовласників. І його війна ще тільки починалась.

Ми попрощалися.

Корабель вже перетворився на цятку, а згодом і зовсім розчинився в голубому горизонті, але ні Зуфарові, ні мені не хотілося повертатися в університетський двір. Тихий шум злегка кучерявих хвиль наспівував чудову, невідому пісню. Вирішили трохи посидіти на березі моря, яке, на відміну від Сакарійського, виглядало спокійним, мирно-голубим.

— Майже як вдома, — тихо протягнув Зуфар.

— Сумуєш за Захрейном? — спитав я, розуміючи, що момент істини настав.

— І за батьком, і за сестрою… Останнім часом часто згадую їх, — Зуфар навіть не приховував смутку. — Знаєш, Айхо, а Захрейн не так уже й далеко від Шанталії. Їх поєднує єдиний берег Південного моря. Навіть по суші можна добратися додому, хоча це довше…

Брат замовк, наче поринув думками в омріяну подорож.

— І коли вирушаєш? — опустивши голову, спитав я.

Зуфар помовчав, та все ж відповів:

— Ти ж знаєш, що зараз не можу повернутися до Захрейну. Як би не хотів. Повернутися зараз — означає програти, здатися, проявити слабкість. Тоді і залишати батьківщину не варто було. Відчуваю, друже, що стоїмо на порозі грандіозних подій. І я ще послужу своїй країні. І, як і мріяв, повернуся героєм.

Я й сам відчував, що світ довкола змінюється. Світло Шанталії наче кидало виклик Темряві Півдня. Сакарія, Оздерія, Ракія, і ще тоді не знав, що рідна Вернакія уже потрапили у темінь влади жерців. Пірати хазяйнували по всьому Південному півострові. Сльози, розбій, знущання, страх охопив південні народи. Палали ліси дитинства. Врожаю цього літа селяни вже не зберуть. З гір спускалися розбійники і поповнювали ряди піратів. На півострові встановилась нова єдина влада. Влада жерців. І таємничі прислужники наводили порядки у нових володіннях. Лише море розділяло нас від зла, яке настирно наближалося. Але тоді, сидячи з Зуфаром на березі моря, ми ще цього не знали. Лише дивне відчуття закрадалося в душу. Світ змінювався.

Вечоріло, коли повернулися в університетський двір. Шанталія знову загорілась вогнями радості, немов намагалася розвіяти страхи. Привітне світло хатинки Майстра Каро запрошувало увійти.

В каміні, потріскуючи, яскраво палахкотів вогонь. Мирно бесідуючи, сиділи дідусь і Каро. У мідних підсвічниках іскрились запалені свічки. Печеня і тушковані овочі витягали язик. Та й замість звичного молока у глечику вигравало молоде вино.

— Нарешті гості прибули! — радісно вигукнув Каро.

Дід обійняв мене і привітався з Зуфаром.

— Ну як, зголодніли? — запитав, підморгуючи, Радо.

— Ще б пак, вони ж тільки зранку поснідали. Певне, вже животи бурчать від голоду, — відповів за нас Майстер.

Весело дзвеніли келихи, лунав безтурботний сміх, іскрились радістю очі друзів. Приємне тепло розливалось по тілу. Досхочу попоївши, ми затіяли жваву бесіду. Смуток як рукою зняло.

— Шановний Майстре Каро, я хотів би стати вашим учнем, — несподівано заявив Зуфар.

Каро гучно розреготався:

— Тобі більше підійде Школа Бойових Мистецтв, Зуфаре!

— Але оскільки ти товариш Айхо, — почав серйозно дід, — а Айхо уже спудей Університету, то і ти зарахований до Природничої Школи.

— Що?? — в один голос вигукнули здивовані я й Зуфар.

— Ти ж пам’ятаєш про лист Есхи? — хитро підморгнув Каро. — Так що готуйтесь, хлопці, до науки!

Зуфар світився від щастя.

Ситі, задоволені, веселі ми перемістились до каміна. Зуфар з характерними сміховинками завів мову про наші походеньки. Розповідав так, що найнебезпечніша пригода видавалась веселою прогулянкою. Я доповнював, але не так дотепно. То ж спочатку більше мовчав. Старші підсміювались, а інколи щиро дивувалися, як нам вдавалося вийти сухими із води. Особливо сподобався випадок на невільничому ринку. Але кожен раз, коли я згадував про лиходія Сохо, обличчя діда хмурніло. Бачив, що Радо сміявся, але крізь силу, ніби вимушено. Та думати про погане не хотілось.