Мирослава Горностаева: Астальдо

— Глорфіндейле! — мовив Фіндекано з усміхом, — як же ми давно не бачились!

— О, так, — сказав Глорфіндейл, вклоняючись, — мій меч вже почав іржавіти. Однак, я сподіваюся відновити його блиск. Я приніс вам листа від брата, вельможного Тургона. А там, внизу — військо Гондоліну.

— Я вдячний своєму братові, - озвався Фіндекано розчулено, — і радий його допомозі.

Він розгорнув листа, написаного знайомим почерком молодшого брата.

«Фіндекано, — писав Туракано, — я занадто довго вичікував. Я вірив Богам, я вірив пророцтвам, а ви з батьком вірили лише в силу розуму і блиск клинка. Вічність є занадто довгою, щоб провести її в потаєному граді. Загин, або перемога! І тільки так… Я люблю тебе, мій старший брате, мій Астальдо… Пробач за все. Турондо.»

Глорфіндейл дивився з усміхом як просвітліло лице давнього приятеля.

— Дозвольте, — мовив, — відрекомендувати вам вашого небожа, Маегліна Еолінга. Цей гідний юнак, незважаючи на свій вік, просто таки втік за військом.

Фіндекано звів на юного Ельда зацікавлений погляд. Юнак вдався обличчям в Нолофінвіонів, його лице повторювало шляхетні риси Арельде. Однак очі він мав чорні, і якісь непроникні, нібито в них зовсім не було зіниць.

— Вітаю сина Арельде, — мовив він ласкаво, — але, дитя моє, чи не зарано ти вийшов на бій?

— Бити ворога ніколи не зарано, — відповів юнак тихим голосом, що швидше нагадував шепіт, — я щасливий побачити Великого Князя Нолдор, про якого стільки чув від матері.

— О, нещасна Арельде, — зітхнув Фіндекано, — однак, не будемо віддаватися сумним спогадам. Я радий, милий родичу… Передайте Туракано, нехай займає становиська на он тих пагорбах.

Глорфіндейл рушив до східців, приязно кивнувши Гуріну. Маеглін пройшов повз Адана, навіть не глянувши в його бік. Гурін, на запитливий погляд Фіндекано лише знизав плечима:

— Він і там дивився на мене орком. А коли князь Тургон дозволив нам повернутися додому, цей хлопчина почав вимагати, щоб з нас взяли Обітницю мовчання. Ніби не досить було мого слова. Ми дали Обітницю — я і Гуор. Однак, образа…

— Молодий та запальний, — мовив Фіндекано заспокійливо, — до того ж, його походження…

— Так, я чув… Говорять, що він навіть не здригнувся, коли його батька зіштовхнули зі скелі… Така витримка — це щось лихе. А ще оповідали, що Еол прокляв його перед погибеллю і побажав подібної ж смерти.

— Тут важко судити, — зітхнув Фіндекано, — Злощасний Еол убив його матір і хотів вбити його самого.

— Воїн з нього добрий, — мовив Гурін, намагаючись бути справедливим, — і хоробрости не позичати… Але все таки він… дивак.

Військо Туракано поволі втягувалося поміж пагорби. Фіндекано ще раз позирнув на схід — та кінноти Феанаріонів, передового загону Майтімо, все ще не було видно.

«Що тебе затримало, оtorno ? Тільки б не чорна зрада… Оті твої Вастаки… Ти взяв з них військову Обітницю, Рудий, ти, що сам є скутим Обітницею… Ти пам’ятаєш, що задля виконання Обітниці Ельдар підуть навіть на смерть, як це зробив Фінарато. Але Вастаки — не Ельдар, і навіть не мої Адани, виховані на протязі поколінь в наших княжих градах… Невже трапилося щось лихе? Тримайся, брате… Навіть, якщо ти не прибудеш — я впораюсь, тепер, коли так вчасно з’явився Турондо… Тільки живи, Руссандоле…»

Поруч Алмареа просурмив вітання, і йому відгукнулися сурмачі гондолінців. Фіндекано гукнув так, що його голос віддався в розумі воїнів твердині і навіть тих, чиї становиська були поза градом.

— Час настав! Чуєте, Ельдар та Адани? Час настав!

Гул голосів звідусіль злився в один могутній поклик:

— Аuta i lome! Ніч минає!

Ще за годину вивідачі принесли звістку, що величеньке ороче військо рухається поміж пагорбів просто до Сіріонової ущелини. Тварі були зодягнені у вбрання пісочного кольору, і настільки схожі на Людей, що передові пости, заховані в передгір’ї, не одразу втямили, що це ворог. Фіндекано звелів передати по ланцюгу становиськ, щоб орків поки що не чіпали: воїнство Моргота чалапало нині по бездоріжжю і мусило знесилитись, перш, ніж вибереться до Сіріону.

Отож, пагорби, обсаджені воїнами Ельдар та Аданів, мовчали, мовчали і стіни твердині, котрі, завдяки майстерності Ельдар майже зливалися зі скелями. Орки йшли у мертвій тиші, видно вона, ця тиша, давила їх, бо швидко в прозоре повітря полетіла така чорна лайка, що жони-воїни почали гидливо кривитися.

— Ох і тварі, - бурчав Гурін за спиною у Фіндекано, — це взагалі який-то новий вид… Вастаки, як є Вастаки… Якби ще руки трохи коротші, а лоби не такі скошені — так і зовсім не відріжнити. І кількох таких я бачив в Дор-Ломіні — шпигували, отже…