Мирослава Горностаева - Астальдо

Командири орків їхали на гаурах. Один з них, до огиди схожий на Людину, раптом загорлав до мовчазних пагорбів:

— Квени ! Гостровухі пси! Відгукніться! Відгукніться, боягузи! Подивіться, ми привезли вам подарунок!

Двоє тварей витягли з гурту орків істоту незрозумілого походження. Неначе вітер пронісся пагорбами — поміж тварями стояв Ельда… Обстрижений, в лахмітті, босий…

І замість очей у нього зяяли діри випалених зіниць.

Гурін пробурмотів прокляття.

— Не витримають, — прошепотів він до Фіндекано, — ваші не витримають… Кинуться… Рано… Рано…

— Рано, — відгукнувся Фіндекано сумною луною, — бідоласі вже не допоможеш…

Бранець стояв, підвівши лице до сонця, ніби міг бачити його світло. На спечених спрагою вустах з’явилась тінь усмішки — Ельф відчув своїх.

— Квени ! — знову загорлав орк, — подивіться — це ваша доля! Таких у нас в твердині безліч! Поспішіть на порятунок — ви ж мусите рятувати навіть всяку каліч!

Регіт тварей віддався у пагорбах луною.

— Цього гостровухого, — надривався орк, — звати Гельмир, син Гуіліна. Ох і вперта наволоч — не хотів назвати на допиті навіть своє ім’я, інший гостровухий допоміг. Це ваш вельможа, квени ! А тепер подивіться, як ми вчинимо і з ним, і з тими, що в Ангбанді!

Він зліз з гаура і видобув меча. Бранець випростався, почувши кроки.

— Ельдар! — крикнув, — не зважайте! Тварь лише визволить мене! Namarie!

Двоє орків схопили його за руки, розтягнувши між собою. Гельмир намагався стримати крик, але, коли меч командира орків відтяв йому руку в лікті, закричав страшно і пронизливо, вже не володіючи собою.

З пагорбів донісся відгук… Хтось з Ельдар не витримав видовиська і зойкнув так, ніби це катували його.

— О, лиха година! — вигукнув Гурін, — просто перед ними — становиська нарготрондців!

— Гвіндор, — вимовив Фіндекано, — брат…

Орк розважався, відтинаючи Гельмиру, котрий впав на землю, ступні ніг. Ельда вже не кричав — зомлів від болю. А з пагорба, де ховалась нарготрондська кіннота, вниз мчав вершник з оголеним мечем. За ним рушили інші.

— Ах, невчасно! — продовжував бідкатися Гурін. Фіндекано мовчки вдягнув шолома. І здригнувся, побачивши лице свого хорунжого.

— Це я… — мовив Еленандар, — я назвав його ім’я… Гельмир був моїм cano … Вони пообіцяли, що зоставлять йому зір, якщо я … Але все одно осліпили.

— Бери стяг, хорунжий, — мовив Фіндекано спокійно, — ми рушаємо. Сурми, Алмареа!

Сурмач скинув догори срібну сурму. Її голосу відгукнулися сурми на пагорбах, і неначе блискавка осяяла становиська — то спалахнула синім вогнем магтанова сталь мечів.

Атака була такою лютою, що орків просто рознесли на шмаття. Нарготрондська кіннота вирвалася далеко вперед, добиваючи втікачів. За ними рушили піші. З твердині вилетіли кінно княжі лучники. Фіндекано ще раз поглянув на схід і змахнув мечем, вказуючи на північ.

Була мить, коли Астальдо вже повірив в перемогу… Повірив в те, що страшна Твердиня Півночі впаде під натиском його війська.

Вони підійшли до Ангбанду швидким маршем. Тяжкозбройна піхота Гондоліну відстала, але Адани встигали за пішими Ельдар Гітлуму. Галадіни з Бретілю везли на двоколісних візках, запряжених міцними конями, велетенські, окуті залізом тарани, і саме ці тарани рознесли вдрузки браму Ангбанду. Нарготрондці увірвалися в саму Чорну Твердиню… і тут з численних гірських схронів полізло стільки орочої нечисті, що Фіндекано змушений був відійти від мурів.

Астальдо зрозумів, що Гвіндор зі своїми Ельдар потрапив у пастку… Князь знову змусив себе не думати про загиблих, не оплакувати їх… Гельмир, Гвіндор, милі друзі дитинства… Ми протримаємося… Ми помстимося…

Та поки що він відступав…

Бретільці, котрі таранили браму, полягли майже всі… Загинув і князь галадинів Галдір, вже під час відступу… Гуріну з Гуором щастило — вони згуртували своїх воїнів і відступали в бойовім шику. І так само відходили Ельдар, відстрілюючись з луків.

Фіндекано втратив коня — його Моретінде зостався під мурами Ангбанду. Він йшов пішим — на коней саджали поранених. Князь Гітлуму ще сподівався — і сподівання не підвели його: ранком шостого дня битви, і на другий день відступу, нарешті підійшла піхота Туракано.

Турондо бився люто — його меч косив ворога, немов траву. Він прорубався крізь лави орків туди, де маяв на вітрі княжий стяг Гітлуму. Гітлумці зустріли підмогу бойовим кличем і дух їхній знову піднявся до небес.