Мирослава Горностаева - Астальдо

— Що ці двоє накоїли знову? — втомлено спитав Фіндекано.

— Ви знаєте, про кого йде мова? — здивувався Белег.

— Келегорм та Куруфін, — сказав Фіндекано, називаючи Феанаріонів їхніми синдарськими найменнями, — є погибеллю для Першого Дому. Про це говорить і їх старший брат, який, однак не має сили покинути божевільців напризволяще.

— Вони написали князю Ельве листа з погрозами, — мовив Белег, — вимагали, щоб той віддав камінь, інакше, опісля перемоги вони знищать Доріат… Взагалі-то, багато хто вважає, що негоже тримати у себе чужу річ, адже це виріб Феанора…

— Це його душа, — мовив Фіндекано, — душа, розділена на частини…

Белег покрутив головою…

— Я підозрював щось подібне, — сказав, — Тінгол просто таки зачарований Сильмарилом. Він не може випустити його з рук. Ну, і оці погрози…Тому наш князь вигнав посланника Нолдор з ганьбою. Ми думали, що князь Маедрос втрутиться, але з Гімрінгу досі не було звісток.

— Князь Маедрос, — мовив Фіндекано, — напевне і не знав про того листа. А як і дізнається — не втрутиться. Він нині є стрілою, націленою на Ангбанд.

— Князь Ельве, — сказав Белег, — заборонив нам брати з собою воїнів Доріату. Нас супроводжують Пробуджені з Оссиріанду, котрі брали участь ще в Першій Війні. Доріатців тут — лише ми двоє…

— Бо ми не можемо, — тихо мовив Маблунг, — не прийняти участи в битві, яка має вирішити долю Арди.

— Я вдячний, — сказав Фіндекано, — від усього серця.

Белег раптом хитнув головою, щось згадавши.

— Вам передає вітання, — сказав, — Галадріель, вельможна дружина княжича Келеборна. Вона виїхала до Гімрінгу і піде на битву разом з військом князя Маедроса. Вона звеліла переказати вам дослівно: «Я могла б піти до бою з нарготрондцями, але Нельо вартий того, щоб битися з ним пліч опліч. Рудий не проти — адже я його найулюбленіша сестра. Люблю вас обох… Помстимо наших рідних. Артаніс Нервен Алтаріель.» Вона все сказала.

— О, ця Артаніс, — сказав Фіндекано, і побачив теплі усмішки на обличчях доріатців. — вона є і моєю найулюбленішою сестрою.

З Майтімо він давно узгодив день і годину. Ранком, в святковий день середини літа, князь Гімрінгу мав вирушити через Випалений Степ і виманити на себе військо Ангбанду. Гітлумці мусили вдарити з нагір’я Еред-Ветріну, затиснувши ворога в кліщі. А там уже — воля Валар… і відвага воїнів.

Підійшло військо з Фаласу — князь Кірдан дотримав слова. І він же затримав на побережжі Ерейніона, доручивши тому бути cano залоги Віньямару замість Еркассе. Застави на Побережжі Фіндекано залишив, бо остерігався нападу від Дренгісту. У Віньямарі за його наказом зібралися всі юні Ельдар — сини його наближених, та багатьох інших Нолдор та Синдар Гітлуму. Великий князь пам’ятав про оті двадцять зі ста можливої невдачі і не хотів заглади всіх гітлумських Нолдор. В разі поразки Нолдор Віньямару могли укритися у Корабела в Фаласі. Юнаки, котрі аж кипіли обуренням, не змогли опертися наказу, і виїхали з Ейтель-Сіріону ще навесні.

О, якою ніжністю світилися обличчя жон лучників, котрі зосталися воювати разом з милими серцю… Насмішкуватий Алмареа ходив тінню за своєю Еленіель, з тихим усміхом торкаючись її руки, пестячи долоні, ніби вони тільки-но зустрілися в лісових хащах поміж квітами. Синьагіл, котрий вичерпав всі доводи, аби відправити Ласселанте до Егларесту, зосереджено продовжував уроки стрільби з лука, які почав їй давати ще в фортеці біля Кам’яної Могили.

І срібний сміх Ельдар дзвенів в Ейтель-Сіріоні, підбадьорюючи Аданів, які хвалилися минулими звитягами та мріяли про майбутні.

Останнього свого вечора в твердині Фіндекано дав звичаєвий баль на честь Середини Літа.

Він переговорив з Гімрінгом — йому відповів Аркуенон, начільник оборони, котрий трохи не плакав від того, що його зоставили з залогою в замку. Майтімо вивів військо, вирушив до Аглонова проходу… Наугрім не підвели — Азаггал привів воїнів і привіз озброєння. Вастаки теж виступили в похід…

Тож можна було повеселитись — може востаннє. Княжа зала твердині, щедро прикрашена самоцвітами, наповнилась святково вбраними Ельдар та Аданами у пишних одежах. Фіндекано сидів на чолі столу, вбраний в синій оксамит з сріблястими стрічками, сидів сам — місце княгині було порожнім…

«Ти мала б сидіти зі мною поруч, vanimelde … Чи не поставили тобі в провину наше кохання, солодке, мов мед, гірке, мов полин? Я обожнював тебе, Еріен, твоя погибель трохи не вбила мене, але нині я не відчуваю ні жалю, ні страху… Чекай на мене в Туманних Чертогах — я прийду за тобою… Живим чи мертвим… Ти тільки чекай…»