Мирослава Горностаева - Астальдо

Однак, нічого не трапилося — не було нового наступу ворожих військ… Гурін зі своїм загоном ризикнув виїхати на вивідки і повернувся зі звісткою: на півночі тиша.

Лише через рік Руссандол, котрий старанно збирав звістки з Доріату, якими його постачала Артаніс, сповістив Фіндекано, що один Сильмарил таки опинився в руках Ельве Сінголло.

— Тепер про це співають пісень, — оповідав Майтімо, кусаючи вуста від душевного болю, — панна Лутіень, мовляв, зачарувала самого Моргота чародійним танком, той заснув, а її meldo вийняв один Камінь з корони, хотів вийняти й решту, та зламав ножа…

— А якже вони потрапили до Ангбанду?

— Все та ж панна прийняла вигляд Тгурінгветіль, велетенської кажанихи, а Берена обернула вовкулакою.

— А вибрались як?

— А от тут слухай уважно, оtorno … При виході на них напав Каргарот — отой улюблений песик Морінготто. Нерозумний Адан, вважаючи, що Сильмарил є чародійним оберегом, ткнув Камінь тварі під носа, і вовцюга відкусив йому руку…

— Разом з Каменем?

— Так, милий брате.

— Бідолаха… Але може воно й на краще, — вимовив Фіндекано, — однак ти говорив, що Камінь таки в Доріаті…

— Фіндекано, цих двох з-під мурів Ангбанду винесли орли…

— Що?!

— Орли, оtorno … Торондор та його родичі.

— Гра Валар, — мовив Астальдо, — знову ця гра… Знаєш, мені з деякої пори цікаво — тоді, коли я тебе рятував, Торондор допомагав мені по власній волі, а чи за наказом з Валінору?

— Ми ніколи про це не дізнаємось, — зітхнув Руссандол, — принаймні, я волів би, щоб за наказом, тоді у мене вистачить сили шанувати Вишніх і надалі.

— Але ж чим закінчилась пісня?

— Берен та його князівна прибули до Менегроту. Сінголло розчулився, побачивши понівеченого зятя і пробачив йому те, що він не добув каменя. І тут примчався Маблунг — Сінголло послав його до мене, в Гімрінг…

— До тебе?

— Атож… Він же шукав доньку скрізь, трохи не оголосив війну Нарготронду, але Артаресто оповів посланникам, що Лутіень утекла, а моїх негідників він вигнав геть. Тоді Сінголло вирядив посланників до мене — не знаю вже з якою метою. Артаніс в черговому листі запевняє, що він спершу хотів оголосити війну Гімрінгу…

— О, Боги…

— Але потім передумав і вирішив прохати допомоги в пошуках князівни. Але посланники до мене не дібралися — на них напав Каргарот. Вижив лише Маблунг — він і доповів Тінголу, що тварь пройшла крізь захисний пояс і нині мчить по Доріату…

— Пройшла крізь пояс Меліян?

— Забагато див і збігів, чи не так? Князь Ельве урядив полювання — серед мисливців були Маблунг з Белегом, Берен і — зараз здивуєшся, — Гуан, який на той час блукав лісами Доріату. Ну, і закінчилося все доволі сумно: Каргарот серйозно понівечив Берена, але Гуан здолав тварь — коштом власного життя. Сильмарил воєвода Маблунг видобув з нутрощів вовкулаки, і помираючий Берен урочисто віддав його Сінголло.

— Він таки домігся визнання, — зітхнув Астальдо, — а що ж сталося з Лутіень?

— Вона згасла тієї ж миті, як Берен відійшов на Захід прямим шляхом і полинула за ним.

— Шкода такої вроди — вона дійсно кохала його.

— До стонадцяти балрогів нерозумних Синдаріе, — прошипів Руссандол, — Сильмарил… Сильмарил в Доріаті… Що робити, оtorno? Обітниця тягне мене на дно, наче камінь самогубця. Обітниця навіює мені лихі сни і підштовхує до вчинку, якого я сам соромитимусь… Поможи, побратиме, благаю… Зроби що-небудь, соколе мій…

— Слухай-но, Маедросе, — сказав Фіндекано, назвавши друга синдарським найменням, — твій єдиний порятунок — це згадати, що в короні Моргота зосталося ще два Сильмарили. Твори обіцяний союз, дай мені військо — і ми добудемо їх разом з короною Чорнобога. А тоді вже той з нас, хто залишиться в живих, буде думати як дістати третій камінь. Задачі потрібно вирішувати по черзі. Спершу — Ангбанд, тоді — Доріат… Якщо ми переможемо Моргота, то залякаємо Сінголло так, що він віддасть нам позосталий камінь. Зрештою там є Артаніс, котра має вплив… Не здавайся… Забудь про лихі сни… Готуйся до битви…

— Ти не давав Обітниці, - прошепотів Майтімо, — але ти говориш, як один з синів Феанаро…

— Ненька Нерданель назвала мене колись восьмим сином, — відповів Астальдо, — я — твій брат.

Пані Емельдир, котра зі сльозами на очах слухала мандрівних співців, що вихваляли звитяги її сина, дізналася згодом від них же, що Берен та Лутіень нібито об’явилися в Доріаті опісля своєї смерти. Лутіень знову вирятувала коханого, виблагавши йому життя у грізного Намо. Деякі говорили — що коштом власного безсмертя, прийнявши людську долю, старіння і той загадковий шлях, яким мандрували fеа Аданів з Туманних Чертогів. А один співець з мандрівних Нандор запевняв, що Берен та Лутіень живуть в Оссиріанді, на острові посеред ріки Андурант і навіть мають дитинку — гарнесенького хлопчика на ім’я Діор. Княгиня-вигнаниця сподівалася, що так воно і є, і очікувала, що син колись та завітає до Дор-Ломіну. Та ніхто зі смертних більше не бачив ні Берена, ні князівни Доріату.