Мирослава Горностаева - Астальдо

З задуми його вивели голоси Аданів, що злагоджено виспівували якусь бойову пісню. Потім до Князя підійшов Гурін, як завжди підтягнений і помірно веселий.

— Мій володарю, — мовив він, — прошу уклінно заспівати воїнам… Деякі… ну… хвилюються трохи… Брату моєму сон приснився… Недобрий сон…

— Що саме? — спитав Фіндекано стиха.

— Курган з відрубаних голів. Я-то розумію — Гуору перед від’їздом з Ломіону Ріан всю сорочку залила слізьми. От він і снить жахіттями. Але трохи підняти бойовий дух…

— Я заспіваю…

Фіндекано взяв арфу, свою давню подругу. Арфу, зроблену у Валінорі, арфу пронесену крізь Гелькараске. Він ще не знав, що співатиме, коли пальці його торкнулися струн. В залі запала тиша.

— З неба… З неба ми зшили собі корогву і прикрасили зорями…

Треба… Треба забути, що серце твоє зморене…

Нині… Нині збирається хмара, дзвенить блискавицями,

Синії… Синії стяги мають над гордими лицями…

Блисне та хмара мечами, проллється дощем зі стріл

Слава зостанеться з нами, і осінить змахом крил.

Той переможцем не стане, хто страху з душі не стер.

Кожен так битись має, наче уже помер.

Ми стали на прю з сильнішим за себе — так є…

Однак і для втілення зла година колись проб’є…

Вночі оживає жах, та ніч все одно мине…

Аutа і lоmе — настав світанок, а Сонце на небі одне.

Я душу розтяв надвоє, на Заході зник вирай…

Та нині люблю безтямно свій Гітлум, туманний край.

Він духу мого опора, безсмертя мого джерело —

Я вірю, що вистачить сили здолати прадавнє зло …

Фіндекано поволі звівся з кріселка з арфою в руках. Всі вже давно стояли, заворожені навіть не голосом Ельда і не простими словами пісні — впевненістю співця, холодною, мов зоряний промінь і палкою, мов пелюстка вогню.

— Дух мій чекає останньої битви — вимовив Фіндекано так, що струни його арфи самі озвалися тихим бринінням,

Завтра до бою вступає Гітлум…

Скільки нас є — ми душею одне

Сонце зійде на небі, ніч все одно мине!

— Аuta i lome ! — озвалася зала одностайно, — Ніч минає! Час настав!

Зникали з зали cano загонів, розташованих за фортецею… Щезли жони-Ельде в шовкових сукнях, щоб переодягнутися для бою. Вийшли Гурін з Гуором та їхній родич, князь галадинів Галдір. Еленандар доповів стиха, що наготував своєму володарю вбрання і озброєння. І з ним підійшов Ант Доронінг, щоб, як колись, допомогти названому батькові одягнутися в сріблясту кольчугу. З ними двома і пішов Фіндекано до своїх покоїв.

Вже вбраний як належить, Астальдо зайшов до своєї книгозбірні. Згорнув сувій з недописаними віршами, поклав на місце зшиток, списаний рукою Фінарато… Родич колись надіслав йому записи своїх бесід з відункою Андрет зі своїми коментарями і тлумаченнями. Фінарато намагався пізнати людську душу, однак Фіндекано давно зрозумів, що це неможливо.

«Найкращі з них можуть зробити таке, чого ніколи не очікуєш саме від цієї особи… Ми передбачувані: я завжди знав, що в певній ситуації зробив би Майтімо, а що — Куруфінве. Єдиним Ельда, вчинки якого не можна було передбачити, був Феанаро, чию душу Морінготто тримав в своїх лапах. А те, що зробить будь-яка Людина — передбачити неможливо. Ти надто довіряв Людям, Інголемо, твою довіру, довіру істоти, що увібрала в себе мудрість сотень літ, використав людський юнак, який прожив на світі трохи більше двох десятків літ Анари. Я вірю своїм дор-ломінцям, але не знаю, як би вони поводилися, аби їхнім князем був не Гурін, який вміє тримати лад залізною рукою. Я боюся за Майтімо — його Вастаки дійсно нижчі духом за Аданів Белеріанду, Гурін якось мовив спересердя, що вони майже нічим не відріжняються від безволосих орків. Руссандол не має вибору, йому потрібні воїни, Вастаки принесли йому присягу і дали Обітницю військової служби, але ж це Люди, Люди, для яких зламати Обітницю не означає зникнути у тій Тьмі, звідки приповзла Унголіанта… Вастаки — це слабке місце нашого з Майтімо плану, оті двадцять зі ста можливостей поразки. Але будемо сподіватися…»

Малювання над столиком — Еріен у вінку з польових квітів… Майтімо прислав цього портрета в Дор-Ломін перед їхнім примиренням… Руссандол вдосконалив своє вміння — ніколи не скажеш, що це малював однорукий шульга. Його маленька Телере, його рятівниця, його кохана дивилася на нього з малювання з ніжним усміхом.

«Ти підеш нині зі мною до битви, кохана моя… Я не можу взяти з собою малювання, я понесу твій образ в серці, наче стяг».