Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Зате я лишився в живих, — сказав я весело, — Ти не напарник, а диво, мій княже…

— Та де там, — мовив Веданг трохи сумовито, — не годжуся я для таких справ… Здає терпіння.

З Зелеміню ми повернулися до Боговлади, полишивши охорону кордону на Зореслава з Рогволодом. Звістки потім надійшли втішні — усі загони Союзу відновлення Єдиної та Неподільної були розгромлені Лемпартом та Сереженєм до ноги.

Ольг нас, героїв дня, вичортував так, що краще й не казати.

— Ви мали повертатися назад, а не лізти в те зміїне кишло, — шипів він тим особливим голосом, який у нього було прибережено для, як він любив жартувати, «хоробрих воріженьків». — Якого біса ви попхалися до того табору? У Сереженя вистачило б війська, аби перекрити кордон… Ну, змінили б вони день початку акції, ну то й що? Куди ви полізли, двоє дурнів? Хоробрі дуже — удвох проти ста? Пане князю, про ваші безумства говорить весь Ельбер, але ж ти, Ольжичу… Я сподівався якраз на твою розважливість…

— А я думав, — зітхнув я, — що героям буде винагорода… Медаль, наприклад… А то і орден… Або хоча б відзнаки… Останній раз мене винагороджували за службу в чоррах… А у вас, батьку, я навіть підпоручника не вислужив.

— Він ще й жартує, - мовив батько обурено, — цьому ти теж навчився у Дракона? Йди, відпочивай… Будеш коїти свавілля — нагороджу відставкою замість відзнак.

Восени цього ж року Повелитель урочисто перебрався до нового палацу. Над будівлею працювали сіллонці, взявши під свою руку місцевих майстрів. Князь Непобор надіслав для опорядження кімнат гобелени, меблі, килими… І старовинні, і виготовлені сіллонськими дивними … З віднайденого скарбу взято було малювання на шовку, срібний посуд, книжкові сувої… Красота була неймовірною… Опісля урочистого прийому для боговладської, і не тільки, шляхти, Вогнедан запросив мене на приватну вечірку… Наскільки я зрозумів — це й була винагорода за наші з Мечиславом безумства.

На вечірці, окрім Повелителя з дружиною, були лише Веданги і князь Данадільський. Таке собі невеличке родинне свято. Дана сяяла усмішкою, в якій змішалися докір і захоплення. Мечислав пишався собою і своєю красунею-жоною. Вишенька не зводила очей з Повелителя… Вогнедан був задумливим, Ольг таємничим… Я… я милувався ними усіма. О, моя дивна рідня… Як мені нині без вас тоскно і боляче…

— Я так хвилювалася за Мечислава, — вимовляла мені Дана, — стрию, краще б ви взяли мене… У мене більше Сили, а отже — менший ризик.

— На богинь моляться, пані княгине, — відповів я ґречно, — але хто коли чував про богиню розвідників?

— Моя Дана, — провуркотів Веданг, — оберігала мене в отій божевільні самим своїм існуванням…

— Напевне, — мовила Вишенька, — нині в Моані теж… вечірка. Тільки жалобна.

— У них вже третій рік жалоба, — засміявся Дракон, — з того часу, як ми трохи скоротили імператорський титул… Ви ж знаєте, що титул цей займає цілий аркуш…

— Знаю, — озвався Вогнедан, — коли я був джурою, то мусив завчити його напам’ять.

— Отже, ми добре зробили, трохи його скоротивши, — мовив Веданг задоволено, — діточкам в моанських школах буде менше мороки.

— Уявіть собі, - підкинув я, — майбутній підручник з історії Великої Моанії… Скільки сторінок там присвятять князю Чорногорському?

— Зноску в кінці підручника, — засміявся Вогнедан, — «Князь Зельм Чорногорський, виразник інтересів дрібних феодалів Півдня Імперії, граючи на самостійницьких почуттях місцевої шляхти, в такому-то році за нашим літочисленням проголосив відокремлення Моахетангу»

— Скажи мені, брате Вогнедане, — протягнув задоволено Мечислав, — напевне, я отупів, побувши кедазьким слугою… Що воно таке — самостійницькі почуття?

— Вітчизну любиш? — поцікавився Повелитель лагідно.

— Здохну за неї! — відповів Веданг цілком серйозно.

— Оце ж вони, брате Мечиславе, і є — оті почуття.

— А хто такі «дрібні феодали?»

— Ти давно дивився на себе в люстерко? — засміявся Вогнедан.

— О, — озвалася Дана, — отже я — дружина дрібного феодала… І де були мої очі, коли я виходила за нього заміж?

— Хіба тобі тісно у Веданзі, Данусю? — засміявся Дракон, — ще не пізно захопити Імперію… До ніжок моєї панни я ладен покласти півсвіту…

— А що буде написано в наших підручниках? — втрутилася Вишенька, — у нас же теж мають вивчати історію…

— З попелу, крові і полум’я, — з несподіваною силою вимовив Ольг, — постала Держава… Вогнедан — визволитель вигоїв неньчині рани і загорнув її в блакитний шовк. І перелік імен її воїнів… І поминальник загиблих за неї… І оповіді про всі повстання… Квітанські, данадільські… І люди, нарешті, дізнаються, що Чорного Воїна звали насправді князем Воїном Ведангським, а його дід Воїбор не помер в закордонній мандрівці… Оце ось має бути в тих підручниках… Оце — і багато іншого.