Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Слухай-но мене, дурню, — навчав він Дракона, — ти, нібито, над нами старший… Коли ми зберемо селюків на майдані — я буду тобі підказувати, що говорити, а ти будеш повторювати. На це ти здатний, волоцюго?

— Здатний, пане, — потульно відповів юнак.

- І голосніше кричи — «Я, князь Ведангський, ім’ям свого Повелителя, наказую…» Втямив? А що наказуєш — я тобі підкажу. Втямив?

— Втямив, пане, — прошепотів Дракон. Він затремтів так, що я знову труснув бойовим нарукавником. Про всяк випадок.

— Та не трусися як осиковий лист, — повчав далі Різін, — гордо тримайся… Голову вище… Ех, князь з тебе — як з грязі… А втім — їхні князі не кращі. Один князь Квітанський чого вартий… Крук «Зарубка»… Бандит нині зветься князем…. Зелемінем править колишній опришок… А отой їхній князь Ведангський за чутками — напівкровка … От ти нам його і зіграєш… Пряміше тримайся… Натуральніше!

Перед нами лежало селище Желяни, якщо вірити мапі пана Різіна. Сучі сини вибрали останній день Зелених свят… Коли все селище мало гуляти на майдані. Селище було мейдистським, але, як-то часто бувало в Зелеміню, на язичницьке свято наклався день пам’яті якогось святого. Останній день Зелених свят співпадав з днем Святого Зоота… Оскільки нас не перехопили на кордоні, то мій лист, напевне, не дійшов… Що ж, доведеться святкувати самим. На все воля Небес.

Селяни зустріли нас привітно. Вони були ельберійського походження… Чорт, як все ускладнюється… З натовпу танцюючих до фальшивих чорногорців підійшов староста, молодий ще, але поважний селянин, видно з заможних. Він вклонився до Веданга, котрого Різін з Ліріним випхали наперед, і запитав, чим може бути корисним воїнам Повелителя.

Ковтін штурхонув селянина і рявкнув, досить добре підробляючи чорногорську вимову:

— Припиніть гулянку, ви, собачі діти! Слухати сюди!

Скрипка цигикнула ще раз і замовкла. Настала тиша.

— Церкву наказано закрити й опечатати, — оголосив Ковтін, — священика ми забираємо з собою. А також усіх паскуд з моанською кров’ю в жилах. Решта має зібрати нам відступного — з кожного дурня — мейдиста по червінцю!

— Пане вояче, — розгублено мовив староста, — та де ж нам взяти такі гроші? Таж Повелитель обіцяв нам, що віри нашої ніхто не чіпатиме… Рівно, як і не переслідуватимуть за кров… Тут же Страгія поруч… І моанські села князя Фотіна. Хоч і не скажу, щоб ми дуже з ними родичалися, але все ж таки…

— Заткнися! — гаркнув Ковтін, — а ну, хлопці, зберіть-но всіх докупи!

Поки перевдягнені панки виконували наказ, ми піднялися на церковні сходи, і Ковтін зашипів до Веданга:

— Зараз скажеш, що князь Ведангський наказує принести сюди церковні книги і потоптати їх ногами. Хто не потопче — того під арешт. Разом з напівкровками та панотцем. І впевнено говори, скотина, а то я потім тебе… Виконуй!

Ми з Мечиславом перезирнулися. Ось вона — слушна мить… Веданг випростався. Пишний одяг ладно облягав його гнучку постать дивного … Два мечі за спиною… І багряні вогники в очах… Це вже не був забитий кедазький слуга. Навіть Ковтін здивовано глипнув і сказав мені потиху:

— Дивіться-но… І де що взялося!

— Люди добрі! — вигукнув Веданг на повні груди, — не вірте цим сучим синам! Це — північани! Північани! Вони ж слова нашого вимовити як слід не можуть! Їх убрали в чужу одежу, та вони в ній — наче ворони у павиних перах! Я, князь Ведангський, наказую вам — хапайте хоча б кілки з тинів і бийте сволоту! Інакше — загибель і вам, і вашим жонам і дітям!

І з цими словами Мечислав зірвав перуку з очманілого Ліріна, котрий стояв тут таки. А тоді легко підняв його за комір і жбурнув у натовп.

Пан Різін вихопив зброю. Та у Мечислава вже були в руках його два мечі.

— Я — Меч Ельберу! — крикнув він, — дорогу Дракону!

Я пустив платівки віялом, вибиваючи тих вояків, хто стояв внизу. Тоді й сам вихопив шабельку… Пан Різін тим часом прихитрився заскочити до церкви, але на нас по сходам вже лізли інші… Церковні двері я зачинив ударом ноги, подумки попрохавши пробачення у святого Зоота за таке святотатство… І розпочався бій…

Ох, Мечислав і бився того дня… Він наче помщався за оці всі тижні терпіння й покори… Це не людина йшла до бою, а смерч… Вихор… Буревій… Він завалив трупами оті сходинки до сільської церкви. Я намагався від нього не відставати… І в гарячці бою зовсім забув про поганця Різіна… Згадав лише тоді, як сучий син дістав мене шаблею ззаду… Правиця мені обвисла…Я перекинув шаблю в ліву руку, одночасно розвертаючись, і побачив зовсім близько цівку пістоля.